Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

камінців було чотириста дев’ятнадцять, найменшим — три. Був момент, коли я чекав чи то боявся, що вони зникнуть. Невдовзі помітив, що відокремлене від інших кружальце не прибільшується й не зникає.

Звичайно, чотири дії — додавання, віднімання, множення та ділення були неможливі. Камінці не надавалися до арифметики й підрахунку ймовірностей. Поділивши сорок кружалець, можна було одержати дев’ять, а поділені дев’ять могли дати в підсумку триста. Я не знаю, скільки вони важили, бо не зважував їх, але певен, що їхня вага була постійною та незначною. Що ж до кольору, то він весь час залишався синім.

Ці вправи врятували мене від божевілля. Маніпулюючи камінцями, що руйнують математичну науку, я не раз думав про ті камінці грека, що зробилися першими цифрами й завдяки яким до багатьох мов увійшло слово calculus[162]. «Математика, — сказав я собі, — знайшла свій початок, а тепер кінець у камінцях. Якби Піфагорові довелося застосувати ці…»

Через місяць я зрозумів, що хаос невідбутний. Я мав справу зі свавільними камінцями й весь час відчував спокусу доторкнутися до них, знову спізнати лоскіт, жбурнути камінці, дивитися, як їх більшає чи меншає, зосередитися на парних або непарних. Дійшло до того, що я почав боятися, аби вони не заразили інші речі, а надто пальці, які постійно ними маніпулювали.

Я вирішив упродовж кількох днів постійно думати про камінці, бо розумів, що забуття може бути лише миттєвим, а відкрити це жахіття знову було б нестерпною мукою.

Десятого лютого я не спав цілу ніч. Удосвіта дійшов до брами мечеті Вазір Хана[163]. О цій порі сонячне світло ще не увиразнювало кольори. На подвір’ї не було ні душі. Не знати чому, я занурив руки в резервуар з водою. Вже всередині подумав, що Бог і Аллах — власне два імені однієї незбагненної Сутності, й голосно попросив, аби вона звільнила мене від тягаря. Тоді закляк в очікуванні відповіді.

Я не почув кроків, але близько пролунав голос:

— Я прийшов.

Поруч стояв жебрак. У мороці я розгледів чалму, погаслі очі, зелено-жовту шкіру й сиву бороду. Він був не дуже високим.

Жебрак простягнув руку й тихо мовив:

— Милостиню, Оборонцю Бідняків.

Порившись у кишенях, я відповів:

— Я не маю жодної монети.

— Ти їх маєш багато.

У моїй правій кишені лежали камінці. Я видобув один, він беззвучно опустився у простягнуту долоню.

— Ти повинен віддати мені всі, — мовив він. — Хто не віддав усього, не віддав нічого.

Я зрозумів і сказав:

— Мушу застерегти, моя милостиня може виявитися страшною.

— Можливо, це єдина милостиня, яку я можу прийняти, — озвався він. — Я грішний.

Я опустив у його долоню всі камінці. Вони падали зовсім тихо, наче в морську глибінь.

Потім він знову заговорив:

— Я ще не знаю, яка твоя милостиня, але моя направду страшна. Ти матимеш дні та ночі, здоровий глузд, свої звички, цілий світ.

Я не почув кроків сліпого жебрака й не завважив, як він загубився в досвітку.

Троянда Парацельса

Де Квінсі, твори, XIII, 345

У майстерні, що містилася в двох підвальних кімнатах, Парацельс[164] молив свого Бога, свого химерного Бога, будь-якого Бога, аби той послав йому учня. Вечоріло. Тьмяний вогонь у коминку відкидав мінливі тіні. Підвестися й запалити металевий світильник вимагало надмірних зусиль. Втома здолала Парацельса, і він забув про свою молитву. Вечірній морок поглинув запилений перегінний куб і атанор[165], коли у двері хтось постукав.

Сонний чоловік підвівся, піднявся короткими крученими сходами й прочинив двері. До приміщення зайшов незнайомець. Він також був дуже стомлений. Парацельс показав йому на лаву; гість сів і зачекав. Якийсь час обидва мовчали.

Першим заговорив майстер:

— Я пам’ятаю обличчя людей Заходу та Сходу, — дещо пишномовно проказав він. — Але твого не пригадую. Хто ти і чого від мене хочеш?

— Як мене звати, байдуже, — озвався прибулий. — Три дні й три ночі я простував до твого дому. Я хочу бути твоїм учнем. Тут усе, що я маю.

Гість витягнув капшук і висипав на стіл його вміст. Монет було багато, і всі золоті. Парацельс повернувся спиною до гостя, щоб запалити світильник. Коли обернувся, завважив у того в лівій руці троянду. Троянда його занепокоїла.

Він зручно вмостився, стиснув кулаки й мовив:

— Гадаєш, я можу створити камінь, що обертає всі речі на золото, і пропонуєш мені золото. Але я шукаю не золото, і якщо тебе цікавить воно, ти ніколи не станеш моїм учнем.

— Золото не цікавить мене, — відповів незнайомець, — Ці монети — лише дещиця мого бажання працювати. Я хочу, щоб ти навчив мене Мистецтва. Я хочу подолати разом з тобою путь, що веде до Каменя.

— Путь і є Каменем, — неквапно проказав Парацельс. — Вихідний пункт — Камінь. Якщо ти не розумієш моїх слів, ти ще не почав розуміти. Кожен зроблений тобою крок є метою.

Гість недовірливо дивився на нього. Тоді зміненим голосом мовив:

— Отже, мета існує?

Парацельс засміявся.

— Мої огудники, такі ж чисельні, як і тупоумні, твердять, буцімто не існує, й звуть мене шарлатаном. Я не зважаю на них, але, можливо, я й справді мрійник. Я знаю, що Путь існує.

По паузі прибулець озвався:

— Я готовий подолати її разом з тобою, хоч би довелося йти багато років. Дозволь мені перетнути пустелю. Дозволь узріти бодай здаля обіцяний край, нехай навіть зорі не дадуть мені туди ступити. Я хочу, щоб ти випробував мене, перш ніж розпочати путь.

— Коли? — стурбовано запитав Парацельс.

— Просто зараз, — рішуче відповів учень.

Їхня розмова починалася латиною; тепер вони говорили по-німецьки.

Юнак підніс угору троянду.

— Подейкують, буцімто ти можеш спалити троянду, а потім відродити з попелу за допомогою свого мистецтва. Дозволь мені стати свідком цього чуда. Благаю тебе, і відтоді моє життя належатиме тобі.

— Ти занадто довірливий, — проказав майстер. — Мені не потрібна довірливість; я вимагаю віри.

— Саме через недовірливість я хочу на власні очі побачити смерть і воскресіння троянди, — заперечив співрозмовник.

Парацельс узяв троянду й, говорячи, бавився нею.

— Ти довірливий. Кажеш, я можу її знищити?

— Знищити її може будь-хто, — озвався учень.

— Помиляєшся. Чи ти гадаєш, буцімто щось можна повернути в небуття? Гадаєш, перша людина в Раю, Адам, міг знищити бодай квітку чи травинку?

— Ми не в Раю, — упирався юнак, — тут, під місяцем, усі