Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

годину, силкуючись вигадати, що ж відбудеться далі, і крихітна лялька, тобто я сама, теж сиділа в нічній сорочці своєї матері й сліпо дивилася поперед себе.

— Сонечку, може, варто перевдягнутись?

Мати ніколи не вказувала мені, що робити. Вона завжди лагідно вносила раціональні пропозиції, як і належить робити зрілій і наділеній розумом особі стосовно іншої зрілої та наділеної розумом особи.

— Майже третя дня.

— Я пишу роман, — відповіла я. — Не маю часу туди-сюди перевдягатись.

Я вляглася на диван, що теж стояв у проході, й заплющила очі. Чула, як мати прибрала зі столу машинку й папір, а замість них розкладала столові прибори для вечері, але я й не ворухнулася.

Руки й ноги Ілейн рухалися мляво, немов у мелясі. Мабуть, так почуваються хворі на малярію, подумалось їй.

З такими темпами я писатиму щонайбільше по сторінці на день.

Потім я зрозуміла, в чому біда.

Мені бракувало досвіду.

Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Одна знайома нещодавно отримала нагороду за оповідання про свої пригоди з пігмеями в Африці. Як мені з отаким конкурувати?

Ми ще не доїли вечері, а мати вже вмовила мене вечорами вчитися стенографії. Так я могла вполювати двох зайців нараз: писати роман і розвивати практичне вміння. А ще заощадити силу-силенну грошей.

Того ж вечора мати видобула з підвалу стару шкільну дошку і встановила її в критому проході. Тоді стала перед дошкою й накреслила білою крейдою кілька закарлючок, а я сиділа на стільці й спостерігала.

Спершу в мені жевріла надія.

Мені уявлялося, що стенографувати я навчуся миттєво, і коли вкрита ластовинням леді з відділу стипендій запитає, чому я не працювала в липні й серпні, як то личить стипендіатці, я зможу відповісти, що записалася на безкоштовний курс стенографії, щоби прогодувати себе одразу після закінчення коледжу.

Утім, коли я намагалась уявити себе на роботі, де швидко строчитиму стенограми рядок за рядком, у голові порожніло. Серед усіх у світі робіт, які мені хоч трошки подобалися, не було жодної, де мені придалася би стенографія. Тому я сиділа й дивилася на дошку, а білі каракулі переді мною втрачали всякий сенс.

Я поскаржилася матері на страшний головний біль і пішла до ліжка.

Через годину двері тихенько відчинились, і мати просочилася в спальню. Я чула, як шелестів її одяг, коли вона роздягалася. Вона вклалася в ліжко. Невдовзі її дихання вирівнялося й сповільнилося.

У слабкому світлі вуличного ліхтаря, яке пробивалося крізь опущені жалюзі, я бачила пасма її волосся, накрученого на шпильки, мов на крихітні штики.

Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця, а ще пообіцяла собі не застенографувати жодного слова. Якщо я не вмітиму стенографувати, мені ніколи не доведеться це робити.

Я вирішила, що до кінця літа читатиму «Фіннеґанові поминки» й писатиму дипломну.

Тоді восени, коли почнуться заняття, я всіх випереджу і зможу насолоджуватися навчанням на останньому курсі, а не гризти книжки, ненафарбована і з непомитим волоссям, на дієті з кави й бензедрину[12], як бувало зі старшокурсницями на персональних стипендіях у період дописування дипломних робіт.

Потім я вирішила, що можна відкласти коледж на рік і піти ученицею до гончаря.

Або поїхати працювати офіціанткою в Німеччину, доки стану білінгвальною.

Так плани перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята.

Я уявила, як роки мого життя вишикувалися вздовж дороги, ніби сполучені дротами телеграфні стовпи. Я порахувала: один, два, три… дев’ятнадцять телеграфних стовпів, а далі дроти теліпалися в повітрі, і хоч як я старалася, побачити щось далі дев’ятнадцятого стовпа не вдавалось.

Кімната засиніла перед очима, і я намагалася зрозуміти, куди поділася ніч. Мати перетворилася з невиразної колоди на жінку середнього віку, яка дрімала зі злегка відкритим ротом, звідки сочилося хропіння. Ці поросячі звуки дратували мене, якийсь час здавалося, що єдиний спосіб їх позбутися — міцно й до настання цілковитої тиші скрутити руками стовбур зі шкіри та м’язів, крізь який вони виходили на поверхню.

Я вдавала, ніби сплю, аж доки мати поїхала на роботу, але навіть повіки були безпорадними проти світла. Вони висіли переді мною, мов сирий, червоний, зітканий із тоненьких судин екран, мов розкрита рана. Я заповзла між матраців подвійного ліжка, і вони зімкнулися наді мною, як могильні плити. Під матрацами було темно й безпечно, але вони були недостатньо важкими.

Щоби вдушити мене в сон, треба було докинути зверху ще принаймні тонну.

річкобіг відносить нас благодатною й розложистою вессю повз дім Євин і Адамів, вихляння берега морського, вигин затоки окружним і кружним плином знову до замку Гоут і околиць…

Від вигляду товстезного тому в мене неприємно засмоктало в животі.

річкобіг, повз дім Євин і Адамів…

Я подумала, що перша мала літера може вказувати на те, що нічого тут не починається від початку, тобто з великої, а просто випливає з попереднього. Звісно, Єва й Адам були тими самими Адамом і Євою, однак за ними могло ховатися щось іще.

Може, так називався паб у Дубліні.

Мої очі потонули в довжелезному наборі літер посеред сторінки, мов у супі швидкого приготування з макаронами «абетка».

бабабадалґгараґгтакаммінарроннконнброннтоннерроннруоннтгуннтроварргоунаумскаумтуугуугуурденентгурнукл

Я полічила літери. Їх було рівно сто. Це здалося мені важливим.

Чому там мало бути саме сто літер?

Я боязко спробувала прочитати слово вголос.

Воно звучало так, ніби важкий дерев’яний предмет скочується зі сходів, гуп-гуп-гуп, сходинка за сходинкою. Я підчепила сторінки пальцями, відпустила, і вони прошелестіли повз мій погляд. Слова, начебто знайомі, але геть спотворені, мов обличчя в кривих дзеркалах, тікали від мене, не лишаючи жодного відбитку на склянистій поверхні мозку.

Я скоса глянула на сторінку.

На літерах понаростали шипи й баранячі роги. Я спостерігала, як літери відділяються одна від одної й дурнувато смикаються вгору-вниз. Потім вони злилися у фантастичні неперекладні візерунки, подібні на арабську в’язь чи китайські ієрогліфи.

Я вирішила забути про дипломну.

Я вирішила забути про всю цю програму за персональною стипендією й отримати звичайний диплом з англійської мови та літератури. Я взялася шукати вимоги до цього фаху в моєму коледжі.

Вимог було безліч, я не могла би задовольнити й половини. Одним з обов’язкових курсів була історія вісімнадцятого століття. Сама лише думка про вісімнадцяте століття — з усіма тими самовдоволеними чоловіками, які писали щільненькі куплетики й намертво вчіплювалися зубами в здоровий глузд, — викликала в мене спротив. Тому я проскочила той курс. Таке дозволено студентам, які навчаються на персональних стипендіях, — вони набагато вільніші. Я почувалася так вільно, що майже весь час витратила на Ділана Томаса.

Одна моя приятелька, теж стипендіатка, примудрилася не прочитати й слова з Шекспірового доробку, але при цьому винятково зналася на «Чотирьох квартетах»[13].Я розуміла, якою непідсильною та принизливою була би спроба перейти на жорсткішу програму з моєї вільної. Тому вирішила