Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рощин, підібгавшись, лежав на коротенькому ліжку й дивився на Марусю. Вона то махала голими руками, то з запалом стискала їх. Низенька кімната, здавалось, була наповнена її дівч-ачою свіжістю, наче внесли сюди гілку білого бузку.
— Інша річ, слухайте, що інтелігентів треба перевиховувати… Ми й вас будемо перевиховувати… Чого ви смієтеся?
— Я не сміюсь, Марусю… За багато, багато років я не почував себе таким потрібним для хорошої справи… Ось що я зараз думаю: з першим загоном займати міст — іду я…
— Ой, їй-богу, підете?
Маруся швидко вилізла з-під ковдри і присіла до нього на край койки:
— Отепер я вірю, що ви наш по-справжньому… А то — кричала, кричала, сперечалась, сперечалась, а все-таки, знаєш, доказу прямого таки нема.
Вдень двадцять шостого по залізних плитах мосту через Дніпро з грюкотом промчала півсотня кінних петлюрівців, наскочила на товарну станцію, порубала робітників, що охороняли чотири платформи, які бронювалися мішками з піском, і розсипалась по коліях, стріляючи в вагони, — все це поквапливо, з осторогою. Наскок мав бути вчинений на штаб ревкому, але петлюрівці побоялись засідки в тісноті між поїздами, швиденько вискочили в поле і пішли, звідкіля прийшли.
На мосту по той бік вони поставили кулемети і у кожного прохожого перевіряли документи. Напруження зростало. З міських районів надходили відомості про поголовні обшуки. Приміські селяни приходили того дня вже не поодинці, а десятками, без нічого, в тісно підперезаних кожухах. Ревком формував з них окремий полк. Формальності були короткі — кожного питали:
— Чого прийшов?
— А того прийшов — давай зброю.
— Навіщо тобі зброя?
— Ради треба ставити, а то чортівня знову починається.
— Радянську владу визнаєш без застережень?
— Та які там застереження…
— Іди в другу роту.
Але зі зброєю було погано, поки опівдні несподівано на паровозі з одним вагоном не прикотив Чугай, привіз триста австрійських гвинтівок з патронами. Це трохи полегшило становище. І нарешті пізно ввечері загриміло, застукотіло в степу, — почала підходити довгождана армія батька Махна.
Першою з’явилася в селищі кінна сотня — гвардія імені Кропоткіна, — здорові батькові синки — рослі, як один. Вони зараз же зайняли школу, викинули звідти книжки, парти і вчительку і пішли владно стукати по хатах. За ними в’їхало до двохсот возів і тачанок з піхотою. І після всіх коло школи спинилася велика, очевидно архієрейська, дорожня карета — четвериком вряд — з Великим Німим на козлах, з неї поважно вийшов Махно з Льовкою і Каретником.
Батько негайно викликав до себе на нараду штаб ревному. На той час коло ревкомівського вагона зібралося вже чимало схвильованих робітників. Вони кричали до голови:
— Мироне Івановичу, ти піди сам подивись, — яке це радянське військо, це ж бандити… От послухай тітку Гапку — вона тобі скаже, що вони з нею зробили…
Тітка Гапка заливалася слізьми:
— Мироне Івановичу, вжитки мої ти знаєш… Шелеп до мене в хату два хлопці… Давай молока, давай сала… Ну, такі здоровані голодні… Веди на подвір’я, показуй — де кабан, де птиця… Все похапали, щоб їм на пупі нарвало, проклятим…
Голові довелося суворим голосом розтлумачити, що коли вже справа зроблена, — Махна з військом покликали, — задкувати пізно, і тепер одне завдання: штурмом узяти місто й передати владу Радам. І раптом нагукав на тітку Гапку:
— Двох кабанів, — мало тобі? — череду кабанів тобі подаруємо… Перестань народ баламутити…
На засіданні Махно поводився чудно: нахабно й полохливо. Він зажадав, щоб його призначили головнокомандуючим усіма силами, і пригрозив: в противному разі армія сама оберне коней назад. Він повторював, що у Радянської влади нема ще іншої такої бойової одиниці і цю одиницю треба берегти, а не розбазарювати в непродуманих виступах. Він гриз нігті і вряди-годи засував руку під куртку і чухався. Виявилось, що він більш за все на світі боїться шістнадцяти гармат у петлюрівців. Тоді Чугай сказав йому:
— Добре! Якщо у тебе свербить від цих гармат, сьогодні вночі я поїду до міста, поговорю з командиром артилерії.
— Тобто як — поговориш?
— А це вже моє діло — як…
— Брешеш!
— Ні, не брешу. Хто у них командир артилерії? Мартиненко. Наш — балтієць, комендор з броненосця «Гангут», мій земляк, а може — свояк, а може — кум… Він по нас стріляти не буде…
— Брешеш! — повторив Махно, вчепившись нігтями йому в рукав. І, видно, повірив, і раптом заспокоївся, і набрав молодецького вигляду:
— Розказуйте, який у вас план наступу…
Ревком подав йому такий план: загін робітників, озброєних гранатами, вночі переправляється на той бік, люди поодинці сходяться коло залізничного мосту, на світанку атакують кулеметників біля передмостового укріплення, захоплюють кулемети і тримають під обстрілом вулиці, що виходять до мосту. Коли залунають вибухи гранат, бронепоїзд (з чотирьох платформ), з озброєними робітниками й частиною тільки що сформованого селянського полку, руцщть через міст і атакує міський вокзал. В той же час штаб сповіщає по лише йому відомих адресах і телефонах районні більшовицькі комітети, і ті піднімають повстання в місті, — збір коло вокзалу, де буде роздана зброя, привезена на бронепоїзді. Туди ж на той час перенесе свої операції штаб. Кіннота Махна вривається в місто пішохідним мостом. Піхота двома колонами переправляється через Дніпро
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.