Читати книгу - "Американська трагедія"

десь тут. Туди веде хід просто з цього приміщення. Він знає, йому казали. Там є двері. Відчиняєш, а за ними стілець. Той стілець.

І знову цей моторошний голос:

— Боже мій! Боже мій!

Він упав на постіль і закрив руками вуха, 

РОЗДІЛ XXIX

Оселя смерті в обернській тюрмі була одним з тих жахливих витворів людської бездушності і дурості, справжнього винуватця яких важко буває вказати. Будова цього будинку та розпорядок у ньому були наслідком ряду окремих урядових актів, на які поступово нашаровувалися рішення і постанови, що ухвалювалися різними начальниками відповідно до темпераменту і примх кожного, причому жодний з них не дав собі клопоту подумати над тим, що робить; зрештою, тут підібралися і тепер застосовувалися на практиці всі можливі зразки непотрібної і по суті незаконної жорстокості, безглуздої, убивчої муки. І все для того, щоб людині, засудженій на смерть, довелося пережити тисячу страт ще до страти, призначеної їй судовим вироком. Бо саме розташування Оселі смерті, так само як і режим, якому підкорялися її мешканці, сприяли цьому.

Це була будівля з каменю, бетону і сталі — сорок футів завдовжки, тридцять завширшки і скляний дах на висоті тридцяти футів. Порівняно з старою, менш упорядкованою Оселею смерті, яка з нею межувала, планування було удосконалено: на всю довжину проходив широкий коридор, обабіч якого містилися камери, кожна вісім на десять футів; на першому поверсі їх було дванадцять: шість справа, шість зліва, одна проти одної. А над ними тягнулася так звана галерея— другий ярус камер, розташованих точнісінько так само, тільки по п’ять з кожного боку.

У центрі головний коридор перетинав інший, вужчий, що поділяв обидва нижні ряди камер пополам; один його кінець упирався в стару Оселю смерті, як її називали (там тепер тільки приймали відвідувачів, що приходили до смертників), на другому містилася кімната страти, де стояв електричний стілець. Дві з нижніх камер, розташовані на перехресті, були звернені в бік кімнати страти. З двох протилежних видно було інший кінець вузького коридора і двері, що ведуть у стару оселю смерті, яку при жвавій уяві можна було назвати приймальнею засуджених, бо там двічі на тиждень відбувалися побачення з найближчими родичами та адвокатом. Більше нікого до смертників не допускали.

Камери старої Оселі смерті (вони збереглися в колишньому вигляді і їх тепер використовували як частину приймальні) розташовані були в один ряд і тільки на одному боці коридора; таким чином, ув'язнені не могли спостерігати один одного; крім того, були спеціальні залізні завіси, якими можна було закрити кожну камеру. За колишніх часів, коли ув’язненого приводили чи виводили, або коли він ішов на свою щоденну прогулянку, чи до лазні, або коли його вели до маленьких залізних дверей у західному кінці, де тоді містилася кімната страти, — усі завіси були спущені. Іншим ув’язненим не дозволялося його бачити. Проте згодом вирішили, що стара Оселя смерті, через таку передбачливу ізоляцію ув’язнених, що прирікає їх на цілковиту самітність, — заклад недосить гуманний, і тоді було спроектовано і збудовано новий будинок, досконаліший з точки зору дбайливих і жалісливих властей.

Тут, правда, камери були не такі тісні і похмурі, яку старій Оселі з її низькою стелею і первобутньою санітарією; стеля тут була висока, в камерах і коридорах багато світла, і самі камери просторіші. Але величезним недоліком порівняно з старою Оселею було те, що все життя ув’язненого проходило на очах у інших.

Крім того, при такому скупченні всіх камер в одному двохярусно-му коридорі, кожний ув’язнений повинен був мучитися, мимоволі стаючи свідком чужих настроїв — чужого гніву, люті, відчаю, туги. Ніякої можливості залишитися справді одному. Вдень — потік засліплюючого світла, що безперешкодно лине через скляний дах. Уночі— яскраві, сильні лампи, які освітлюють геть усі куточки камери. Ні спокою, ні розваг, крім карт і шашок — єдиних ігор, в які ув’язнені могли грати, не виходячи з своїх камер. Правда, для тих, хто здатний був читати і мати насолоду від читання при таких обставинах, були ще книги і газети. І відвідування духовних наставників: уранці і ввечері приходив католицький священик; рабин і протестантський пастор, хоч і менш регулярно, теж навідувалися для молитви і розради тих, хто погоджувався їх слухати.

Але справжнім прокляттям цього місця було те, що всупереч усім добрим намірам удосконалювачів створювався цей постійний і неминучий контакт між людьми, чия свідомість була затуманена’ і викривлена перспективою смерті, яка насувалась, і для багатьох була така близька, що вони вже відчували на своїх плечах холод її важкої руки. І ніхто, хоч би як нахвалявся своєю мужністю, не міг уберегтися від тих чи інших проявів розпаду особистості під впливом цих тортур. Смуток, безнадійність, несвідомі страхи, немов подих, линули по всій Оселі, всіх по черзі проймаючи жахом чи відчаєм. У найнесподіваніші моменти все це проривалося прокляттями, зітханнями, навіть сльозами, звідкілясь раптом долітало жалібне благання— ради бога! хоч би заспівали що-небудь! — або просто зойки і стогони.

Та найнестерпніші, мабуть, муки були пов’язані з поперечним коридором, що сполучав стару Оселю смерті з кімнатою страти. Адже йому — на жаль, досить часто! — доводилося бути підмостками для однієї із сцен тієї трагедії, яка регулярно відбувалася в цих стінах, — трагедії страти.

Бо цим коридором засудженого напередодні страти переводили з упорядкованої камери нової будівлі, де він протомився рік чи два, в одну з камер старої Оселі смерті, щоб він міг перебути свої передсмертні години в тиші і самітності; але в останню хвилину він мав пройти — на очах у всіх — зворотну путь, усе тим самим вузьким коридором, до кімнати страти, розташованої в іншому його кінці.

Ідучи на побачення з адвокатом чи з ким-небудь з рідних, теж треба було пройти спочатку головним коридором, а потім вузьким поперечним до дверей, що ведуть у стару Оселю смерті. Там ув’язненого вводили в камеру, і він міг втішатися розмовою зі своїм гостем (дружиною, сином, матір’ю, дочкою, братом, оборонцем), причому кожне слово цієї розмови чув наглядач, що сидів між гратами камери і дротяною сіткою, натягнутою за два фути від неї. Ні потиск руки, ні поцілунок, ні ласкавий дотик, ні інтимне слово не могли приховатися від цього стража. І коли для одного з ув’язнених наставала вирішальна година, всі інші — похмурі і добродушні, чутливі і товстошкірі — якщо не через чиюсь злу волю, то через обставини повинні були спостерігати всі заключні приготування: переведення засудженого до однієї з камер старої Оселі,