Читати книгу - "Яр"

припікало й асфальт пашів чадним розпеченим черенем, та до міста було ще добрих кілька кілометрів. А найтяжче тепер буде повертатись у це місто, яке зрадило мої сподівання, подумав я. З цим казковим скопищем палаців та гаїв, зелених, як рута, пагорів і глибокої, мов небо наді мною, блакиті Женевського озера мене більше нічого не пов'язувало.

Але я так і не зміг залишити це місто. Не з великої Любови до нього й не тому, що тут, у куточку Швейцарії мені дихалося легше. За півгодини звідси на схід електричка доходила до Франції, стільки ж часу йшла вона й на захід — і знову там була Франція. Та я нікуди не їздив, а після роботи, натомившись до несхочу, сідав у маленький чепурний автобус і їхав на тихий і майже безлюдний берег Женевського озера. Я сідав і дивився на схід. Там не було ні будинків, які надокучили мені за день, ні безугавного шурхоту коліс парким сивим асфальтом, ні метушливого мурашника туристів. Тільки зрідка синю гладінь озера брижив катер або пароплав, і знову наставала тиша. Коли в мене за спиною сідало сонце й на воду лягали з берега прозорі тіні, я дивився на схід, де синє безмежжя було ще темніше й спокійніше, і мені часом починало здаватися, що це й є та первісна нірвана, якої прагнуть і ніяк не можуть досягти філософи з країни йогів.

Небо над обрієм потроху зливалось із водою, і я віддавався приємній самоомані, що це не озеро, що берега там, навпроти, немає, вода тягнеться й тягнеться до сходу сонця й на протилежному боці, хай далеко, але ж таки на тому боці, починається Україна, земля, яка породила все найкраще в світі й без якої я, коли б бодай не відав, що вона десь там є, не міг би прийняти й одного ковтка цього чистого, проте чужого, повітря.

По тому спалахували зорі чи сходив місяць і простеляв мені під ноги тремку золоту ряднинку, і вона знову й знову нагадувала мені школярські істини про сторони світу.

Тільки в суботу сюди майже разом зі мною приїздив немолодий чоловік із двома вудками й теж сідав на березі праворуч від мене. Коли прибував трохи пізніше, він завжди чемно скидав мисливського капелюха й вітався зі мною здалеку. Мене це чомусь дратувало, і я намагався не дивитись у його бік. Крім господаря своєї дешевенької квартири та кількох співробітників, із якими дуже рідко перемовлявся, я в Женеві нікого не знав і не хотів знати, і в негоду просиджував дні за столиком якоїсь тихої кав'ярні чи вряди-годи йшов у публічну бібліотеку.

Так минув рік. І одного разу, вставши до роботи, я старанно виголився, вбравсь у чисте й знову пішов до того будинку, де на воротях висіла табличка з гербом Радянського Союзу. Це рішення з'явилося не того ранку й не безсонної ночі напередодні. Воно було наслідком довгих роздумів і потаємних процесів мозку, чи ще якихось невідомих центрів, я проминув гардеробника й пішов знову до того самого службовця в товстих окулярах.

Він, певно, впізнав мене, бо піднявся назустріч. Я сказав йому, стримано привітавшись:

— Які формальності треба виконати, щоб повернутися до Радянського Союзу?

Чоловік навіть не спитав мене нічого, певно, у моєму голосі не було й натяку на вагання й очі мої не шукали ні поради, ні співчуття.. Він тільки сказав:

— Значить, зважились...

І мовчки дістав із шухляди кілька бланків. Коли я, сівши в кутку за столом, заповнив їх, він уточнив уже чисто практичну дрібницю:

— Гроші на дорогу маєте чи за рахунок...

Я роздратовано сказав:

— Маю.

Мені зробилося чомусь прикро, і я, скінчивши свої справи, поквапився вийти. Що буде далі про те я вже не думав, але бракувало тільки того, щоб мене й везли за казенний рахунок, наче доплатну бандероль, про яку нікому діла нема й од якої всі відмовляються.

Я взяв розрахунок у фірмі. Там, принаймні, пояснень не вимагали, поцікавились тільки, якою валютою хотів би я отримати належну мені платню.

Досі серце моє від рання до вечора, ба навіть уві сні стискалося від болю. То не був пекучий біль живої рани, він або проходить, або ж людина вмирає; то було тупе й щемке ниття незагойної виразки, що не дає забути себе ні на хвилину. І раптом я відчув полегкість.

Те сталося в момент, коли я виходив із касової зали. У руках у мене був залізничний квиток Женева — Чоп. Квиток із позначками про безліч пересадок і змін маршрутів, але я обрав саме Чоп, мені хотілось, аби перше слово, яке я ночую по той бік кордону, було наше, українське, і нашої землі торкнулася моя нога, і нашого повітря прийняли заспраглі легені.

Це відчуття полегкости тривало цілий тиждень, поки я зиґзаґами через усю Європу їхав до кордону, тривало й по тому, як уперше за ці довгі й страшні роки я почув двох літніх дядьків, що розмовляли моєю рідною мовою. То було вже по цей бік Карпат, може, за Стриєм чи Львовом, бо досі їхав у закритому купе й спілкувався тільки з прикордонниками та службовцями різних митниць. Дядьки стояли на пероні невеличкої станції з клунками в руках і розмовляли, сумно зітхаючи, про якісь лише їм відомі речі. Вокзалу не було видно, мій вагон стояв за рясними берестами, і я слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Та зміст обминав мої вуха, чулася тільки мелодія мови. Дядьки завважили мою цікавість, перезирнулися й відійшли далі од розчиненого вікна, горлянку мені стисла судома, і я теж подався до купе, де сиділи мої супутники з-від самої Угорщини — двоє військових і ще молода білява жінка з високими бровами.

Але почуття тієї легкоти, що з'явилася на Женевському вокзалі, не пройшло. Воно тривало, аж доки я опинивсь у Ярі. Батька мого забрали ще в сорок четвертому, через мене, рік тому