Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Вони вибирають найтихіші вулиці і здалека оминають ту, де міститься її колишній дім. Стоїть чудовий, теплий літній ранок, і сонце ще ясно світить над їхніми головами, поки вони не поринуть у мряку, що поволі огортає Сіті. В крамницях вже виставлено всі їхні багатства: самоцвіти, золото й срібло вилискують проти сонця у вітринах ювелірів, а великі будинки, під якими вони проходять, кидають на них свою величну тінь. Але і крізь тінь, і крізь світло вони крокують разом, повні любові, не помічаючи нічого довкола, не думаючи ні про які багатства чи домівки, крім тих, що їх знайшли одне в одному.

Вулиці поволі вужчають, темнішають; сонце тепер то жовте, то червоне,- можна бачити тільки крізь мряку і тільки на розі, або на майданчику з одним-єдиним деревом, чи однією з незліченних церков, або на брукованому під’їзді до чиїхось сходів, чи на кладовищі з кількома зчорнілими нагробками та гробницями. Повна довіри й любові, спираючись на його руку, крокує Флоренс крізь усі ті тіняві вулиці, закутки і сутки, щоб стати йому дружиною.

Серце її починає калатати швидше, коли Уолтер каже, що до їхньої церкви вже близько. Вони проходять повз кілька великих складів - біля їхніх брам стоять фургони і метушаться люди, заступаючи дорогу, але Флоренс їх не бачить і не чує. І от наступає тиша, день мерхне, і вона, тремтячи, стоїть у церкві, де якось дивно тхне льохом.

Дідок у витертому костюмі, що відає розчарованим дзвоном, чекає на паперті простоволосий,- капелюха він поклав у купіль, бо він тут паламар і почувається як удома. Він запроваджує їх до старої, темної, припалої порохом і оббитої деревом ризниці, схожої на буфет, який ставлять у кутку і з якого вийнято полиці; поточені червою реєстраційні книги відгонять звітрілою табакою, від чого повно сліз. Заводіяка тут же починає чхати.

Якою ж молодою та вродливою видається наречена в цій ветхій, запорошеній споруді, де під стать їй один лише її чоловік! Там же присутній ще й старий, порохнявий причетник, який у проході навпроти, по той бік оборонного частоколу тримає щось схоже на крамничку перестарілих новин. Там же присутня стара порохнява доглядачка платних лав, яка не тримає нічого,- просто тримається і вважає, що і з цим має досить роботи. Там же присутній і старий, порохнявий сторож (це той самий сторож і та сама доглядачка, що бігали минулої неділі за містером Тутсом), який вчащає до одного Святого братства, якому по сусідству належить садиба з таким малюванням на вікні, якого людське око ще не бачило. Там же стирчать запорошені дерев’яні карнизи та виступи над вівтарем, на хорах, на стінах і над написом про те, що вчинив голова й покровителі Святого братства року тисяча шістсот дев’яносто четвертого. Там же, над кафедрою й аналоєм, висять старі порохняві резонатори, наче важкі віка, призначені для придушення священиків, якщо вони проповідуватимуть єресь. Взагалі там найрізноманітніші умови для збирання всякого пороху,- за винятком церковного цвинтаря, де можливості для цього дуже обмежені.

У церкву вступають капітан Катл, дядько Сол і містер Тутс; священик у ризниці накладає на себе стихар, а причетник ходить круг нього, здмухуючи зі стихаря порох; молодий з молодою стають перед вівтарем. У молодої немає дружок,- хіба що Сюзанна Ніппер, і кращого батька,- лише капітан Катл. Якийсь чоловік на милиці, з синім лантухом у руках і зогнилим яблуком у зубах, зазирає до церкви, але, не вздрівши нічого цікавого, шкандибає геть, лунко цокаючи своєю дерев’янкою.

На Флоренс, коли вона, боязко схиливши голову, стоїть навколішках біля вівтаря, не падає жодний благословенний промінь світла. Вікно на схід заступають будинки, і сонце сюди не доходить. По той бік вікна росте чахле дерево, на якому підцвірінькують горобці, а в сонячній латці вікна напроти, на піддашші у фарбаря, голосно висвистує чорний дрозд, вторуючи священикові, та ще чути далекий стук дерев’янки. «Амінь» раз за разом, як у Макбета, захрясає у горлі 79 порохнявого причетника, та капітан Катл приходить на виручку і робить це з такою охотою, що тричі виголошує це слово там, де його ніколи не вживали давніш.

Вони вже одружені й розписалися в одній із старих чхальних книг; стихар священика знову віддано порохам, а сам він подався додому. У темнім кутку темної церкви Флоренс обертається до Сюзанни Ніппер і плаче в її обіймах. Очі в містера Тутса червоні. Капітан натирає свого носа. Дядько Сол стягнув з лоба свої окуляри й пішов до дверей.

- Благослови тебе бог, Сюзанно, люба. Якщо тобі випаде колись посвідчити, як я люблю Уолтера й за що я його люблю,- посвідч, зроби це для нього. Прощавай! Прощавай!

Вони вирішили, що краще не повертатися до мічмана, а розпрощатися тут же; кеб уже чекає на них неподалік.

Міс Ніппер не може говорити,- лише схлипує, душиться слізьми та обіймає свою панночку. Тут підходить містер Тутс, каже їй заспокоїтись і бере її під свою опіку. Флоренс простягує йому руку, простягує - у щирості душевній - і губи, цілує дядька Сола та капітана Катла і йде за своїм чоловіком.

Та Сюзанна не може пережити, що Флоренс відійде з сумним спогадом про неї. Вона ж мала намір триматися зовсім інакше й гірко дорікає собі. Поклавши одним останнім зусиллям відновити свою репутацію, вона кидає містера Тутса й біжить до карети, щоб весело всміхнутись на прощання. Капітан, вгадавши її замір, пускається слідом за нею - він-бо теж відчуває, що повинен, при змозі, розстатися з ними сміючись. Дядько Сол і містер Тутс лишаються удвох чекати на них коло церкви.

Кеб уже від’їхав, та вулиця крута, вузька й запруджена, і Сюзанна певна, що бачить його,- онде він застряг. Капітан Катл мчить разом з нею з гори в діл, сигналячи по дорозі своїм лискучим капелюхом, щоб його побачили з кеба - тільки не знати з якого.

Міс Ніппер випереджає капітана й наздоганяє кеб.

Вона зазирає у віконце, бачить Уолтера, бачить поруч миле обличчя, сплескує руками й зойкає:

- Міс Фло, голубонько! Гляньте на мене! Ми всі тепер такі щасливі! Ще раз - прощайте! Прощайте ще раз, моє золотко!

Як то сталося, Сюзанна не знає, але в одну мить опиняється у вікні, цілує її й повиває руками їй