Читати книгу - "Шантарам"

замислено дивився на мене. Мені спало на думку, що його перекошене обличчя — одне око нижче за друге, зламаний ніс перехняблений набік, шрам у кутку рота — стає симетричним лише тоді, коли він напружено думає про щось.

— Гаразд,— погодився він нарешті.

— А це що за чорт?! — вибухнув Ендрю.— Він піде на діло, а я буду нянькою коло дитини?

— Ендрю, не виступай,— примирливо мовив Фарід.

— Ні, я виступатиму, дідько б мене вхопив! Мене вже нудить від цього клятого гори! Так, Хадер любив його, узяв із собою до Афганістану, ну і що? Хадера більше немає, його час уже скінчився.

— Угамуйся, хлопче! — спробував заспокоїти його Амір.

— Угамуватися? Та порав я Хадера разом з його горою!

— Думай, що говориш,— процідив я крізь зуби.

— Думати? Я можу придумати і краще! — войовниче задер підборіддя Ендрю.— Я порав твою сестричку. Як тобі це сподобається ?

— На жаль, у мене немає сестрички,— відповів я рівним тоном. Дехто зареготався.

— Тоді попораю твою маму,— прогарчав він,— і у тебе з’явиться сестричка!

— Ну, годі! — гаркнув я у відповідь, стаючи у бойову позицію.— Виставляй свої граблі!

Бог знає, до чого це призвело б. Я не був першокласним бійцем, але битися умів і міг завдати декілька незлецьких ударів. І в ті роки я не посоромився б пустити в хід ножа, якби мене загнали в кут. З Ендрю, проте, краще було не зв’язуватися, а вже якби він дістав пістолета, то це був би дохлий номер. Амір став поряд з Ендрю, за його правим плечем, готовий підтримати його, і відразу ж так само став біля мене Абдулла. Запахло смаленим. Але Ендрю не прийняв виклику. Минуло п’ять секунд, десять, п’ятнадцять, і стало ясно, що він не готовий дати волю кулакам, на відміну від язика.

Напружену ситуацію розрядив Назір. Уклинившись між нами, він схопив Ендрю одною рукою за зап’ястя, а другою за комір. Я знав цю хватку афганського ведмедя. Щоб звільнитися, Ендрю довелося б убити його. Назір кинув на мене чудернацький погляд, в якому був і осуд, і гордість, і гнів, і захват, потім потяг Ендрю до автомобіля, шпурнув його на ведійське сидіння, а сам сів ззаду з Тариком. Ендрю завів двигун і, розвернувшись, рвонув до Марин-драйв, аж пісок з-під коліс бризнув. Останньої миті я встиг розгледіти обличчя Тарика за склом. Воно було бліде, і лише в очах, наче в слідах дикого звіра на снігу, можна було прочитати натяк на його почуття і думки.

— Май джата гу. Я їду,— повторив я ще раз. Всі засміялися — чи з того запалу, що його я вклав у ці слова, чи з лаконічності цієї фрази.

— Ми це вже зрозуміли, Ліне,— сказав Салман.— Ми це засвоїли, на? Я поставлю тебе разом з Абдуллою за будинком. Там є провулок — ти його знаєш, Абдулло,— який упирається одним кінцем в головну вулицю, а другим у сусідні будинки. Позаду є також невеликий дворик, туди виходить двоє вікон і невеликі двері, до них провадять дві сходинки. Ви удвох будете стерегти цей вхід. Якщо всередині у нас все піде як треба, то хто-небудь з них, можливо, захоче змитися через ці двері, тож будьте готові затримати їх у дворі. Решта увійде разом зі мною через головний вхід. Що там зі зброєю, Файсале?

— Сім стволів. Два куці кулемети, два автомати, три револьвери.

— Дай мені один з автоматів,— велів Салман.— Абдулло, ти візьмеш другий, на двох з Ліном. Кулемети не варто тягнути в дім — там для них дуже тісно, не поливати ж усе підряд. Вони залишаться надворі перед будинком — для прикриття, якщо воно знадобиться. Отже візьми один з них, Файсале, а другий дай Гусейну. Коли ми все закінчимо, то вийдемо через двір, тож змітайте все, що лізтиме в дім або з нього. Три інші стволи візьмуть Фарід, Амір і Махмуд. Все ясно?

Всі закивали головами.

— Ви знаєте, що у нас є можливість підключити ще тридцять хлопців з тридцятьма стволами. Але ми можемо й не дочекатися їх, та й без того вже згаяли п’ятнадцять хвилин. Якщо ми ударимо по них зараз, то заскочимо їх зненацька, і є шанс, що жоден з них не втече. Треба завершити справу сьогодні ж і покінчити з нею.

Один по одному усі коротко висловили свою думку, і майже у всіх прозвучало слово абі, «зараз». Салман кивнув і, заплющивши очі, пробурмотів коротку молитву арабською. Потім він підняв голову, і це була інша людина. Він був готовий діяти. У його очах виблискувала ненависть і люта рішучість вбивати, яку він досі стримував.

— Сатч... аур гіммат,— вимовив він, подивившись всім по черзі в очі.— Правда і хоробрість.

— Сатч аур гіммат,— відповів кожен з нас.

Не кажучи більше ні слова, всі розібрали зброю, посідали до авт і стартували у напрямку фешенебельної Сардар Патель-роуд. За декілька хвилин, не встигнувши дати лад своїм думкам, майже не усвідомлюючи, що роблю, я вже скрадався разом з Абдуллою вузьким провулком в такій густій темряві, що відчував, як розширюються мої зіниці. Ми перелізли дерев’яну огорожу й опинилися у дворі ворожого будинку.

З хвилину ми постояли, даючи очам звикнути до темряви і напружено дослухаючись. Абдулла щось прошепотів, і я мало не підстрибнув від несподіванки.

— Нікого,— прошелестів він, немов вовняна ковдра прошурхотіла.— Нікого, ні тут, ні навколо.

— Ніби все тихо,— ледве чутно прошепотів я у відповідь. Страх здавлював мені горло. Ні у вікнах, ні за маленькими синіми дверима світла не було.

— Бачиш, я виконав обіцянку,— прошепотів Абдулла.

— Що? — не зрозумів я.

— Ти узяв з мене слово, що я візьму тебе з собою, коли піду вбивати Чуту.

— А, так,— відповів я, відчуваючи, що серце моє гамселить набагато гучніше, ніж це має бути у здорової людини.— Ми часто поводимося необережно.

— Я буду обережний, братику.

— Я маю на увазі, я був необережний, коли вимагав цього.

— Я спробую відчинити ці двері,— мовив він мені на вухо.— Якщо вони відчиняться, я зайду в дім.

— Що-що?

— Ти залишайся тут, біля дверей.

— Як це?!

— Залишайся тут і...

— Ми обоє повинні бути тут!

— Я знаю,— сказав він, підкрадаючись до дверей, мов леопард.

Я пішов за ним,