Читати книгу - "Консуело"

бо дороги були погані, пролягали вони майже непрохідними безлюдними лісами, проїзд якими був далеко не безпечний. Нарешті, роблячи за годину ледве чи не по одній милі, добулися вони опівночі до замку Велетнів. Ніколи ще Консуело не доводилося так утомливо, так сумно подорожувати. Барон фон Рудольштадт, здавалося, був близький до паралічу, в такому байдужому й нерухомому стані він перебував. Не минуло й року відтоді, як Консуело бачила його справжнім атлетом; але здоров'я цього залізного організму значною мірою залежало від сили його волі. Він усе життя корився тільки своїм інстинктам, і перший же удар несподіваного нещастя звалив його. Жалість, яку він викликав у Консуело, ще більше підсилювала її тривогу. «Невже в такому ж стані й усі мешканці замку Велетнів?» — думалось їй.

Звідний міст було опущено, ґратчасті ворота стояли відчиненими навстіж, служники очікували у дворі з палаючими смолоскипами. Ніхто із трьох мандрівників не звернув на все це ані найменшої уваги. У кожного з них забракло духу запитати про це служників. Порпора, бачачи, що барон ледве волочить ноги, повів його під руку, а Консуело кинулася до ґанку й швидко почала підніматися сходами.

Одразу вона зіткнулася з канонісою, і та, не втрачаючи часу на вітання, схопила її за руку зі словами:

— Ходімо: час не жде! Альберт чекає не дочекається. Він точно вирахував години та хвилини, оголосив, що ви в'їжджаєте у двір, — і через якусь секунду ми почули стукіт коліс вашої карети. Він не сумнівався у вашому приїзді, але говорив: якщо випадково що-небудь затримає вас у дорозі, — буде вже пізно. Ходімо ж, синьйоро, і, заради бога, не суперечте жодній із його фантазій, не противтеся жодному з його почуттів. Обіцяйте йому все, про що він буде просити вас, прикиньтеся, що любите його. Брешіть, на жаль, якщо це знадобиться. Альберт приречений, настає остання його година. Постарайтеся зм'якшити його агонію! От усе, про що ми вас просимо.

Говорячи це, Вінцеслава тягла за собою Консуело до великої вітальні.

— Значить, він підвівся? Виходить зі своєї кімнати? — квапливо запитувала Консуело.

— Він більше не підводиться, тому що більше не лягає, — відповіла каноніса. — Ось уже місяць, як він сидить у кріслі у вітальні й не хоче, щоб його турбували, переносячи на інше місце. Лікар сказав, що не треба йому суперечити щодо цього, бо він може вмерти, якщо його будуть пересувати. Синьйоро, кріпіться: зараз ви побачите страшне видовище! — І, відчинивши двері вітальні, каноніса додала: — Біжіть до нього, не бійтеся його злякати: він чекає вас і бачив, як ви їхали, більш ніж за дві милі звідси.

Консуело кинулася до свого нареченого, блідого як смерть, що дійсно сидів у кріслі біля каміна. Це була не людина, а примара. Обличчя його, все ще прекрасне, незважаючи на виснажливу хворобу, набуло нерухомості мармуру. На його губах не з'явилось усмішки, в очах не засвітилося радості. Лікар тримав його руку, рахуючи пульс, немов у сцені зі «Стратоніки»[314], і, подивившись на канонісу, тихенько опустив її, мовби кажучи: «Занадто пізно».

Консуело опустилася перед Альбертом на коліна; він дивився на неї пильно й мовчки. Нарешті йому вдалося пальцем зробити знак канонісі, що навчилася вгадувати всі його найменші бажання, і та взяла обидві його руки, підняти які в нього вже не вистачало сил, і поклала їх на плечі Консуело, потім опустила голову дівчини на його груди. І, позаяк голос умираючого зовсім угасав, він прошепотів їй на вухо тільки два слова: «Я щасливий».

Хвилини дві пригортав він до грудей голову коханої, притулившись губами до її чорного волосся, потім глянув на тітку й ледве помітним рухом дав їй зрозуміти, щоб і вона й батько також поцілували його наречену.

— О! Від усієї душі! — вигукнула каноніса, гаряче обіймаючи Консуело.

Потім вона взяла дівчину за руку й повела до графа Християна, якого Консуело ще не помітила.

Старий граф, який сидів у кріслі проти сина, біля іншого кута каміна, здавався майже таким же знеможеним і вмираючим. Одначе він іще підводився й робив кілька кроків по вітальні, але потрібно було щовечора відносити й укладати його на ліжко, яке він звелів поставити в сусідній кімнаті. Старий Християн у ту хвилину тримав в одній руці руку брата, а в іншій руку Порпори. Він випустив їх і гаряче кілька разів поцілував Консуело. Капелан замку, бажаючи зробити приємність Альбертові, у свою чергу підійшов і привітався з нею. Він теж був схожий на примару і, незважаючи на все зростаючу повноту, блідий як смерть. Він був занадто зніжений безтурботним життям, і нерви його не могли переносити навіть чуже горе. Каноніса виявилася енергійнішою за всіх. Обличчя її вкрилося густим рум'янцем, а очі гарячково блищали. Тільки Альберт здавався спокійним. На чолі його відбивалася безтурботність прекрасного вмирання. У його фізичній слабості не було нічого, що говорило б про занепад духовних сил. Він був зосереджений, але не пригнічений, як його батько й дядько.

Серед усіх цих людей, убитих хворобою або горем, спокій і здоров'я лікаря вирізнялись особливо яскраво. Сюпервіль був француз, що колись перебував на посаді лікаря при Фрідріху, у той час іще спадкоємцеві престолу. Угадавши одним із перших деспотичну й недовірливу вдачу наслідного принца, він перебрався до Байрейта і вступив на службу до сестри Фрідріха, маркграфині Софії-Вільгельміни Прусської. Честолюбний і заздрісний, Сюпервіль мав всі якості царедворця. Посередній лікар, незважаючи на популярність, здобуту при цьому маленькому дворі, він був світською людиною й проникливим спостерігачем, який досить добре розбирався в моральних причинах хвороб. Тому-то він посилено й умовляв канонісу виконувати всі бажання племінника та покладав деякі надії на повернення тієї, через яку вмирав Альберт. Але хоч як намагався він з моменту появи Консуело прислухатися до пульсу хворого, вдивляючись у його обличчя, — він тільки впевнився в тому, що момент упущено, і вже почав подумувати про від'їзд, аби не бути свідком сцен розпачу, відвернути які було не в його силах.

Лікар вирішив, одначе, втрутитися в ділові інтереси сімейства — чи то з вигоди, чи то з вродженої любові до інтриг. Помітивши, що ніхто із членів родини, що розгубилася, не думає про необхідність використати останні хвилини, він підвів Консуело до вікна й сказав їй по-французькому:

— Мадемуазель, лікар — той же сповідник. І я дуже скоро довідався про таємницю пристрасті, від якої вмирає цей молодик. Як лікар, що звик дивитися в глиб речей і не дуже довіряти відхиленням од законів фізичного світу,