Читати книгу - "Американська трагедія"

гратами вікна й двері. Каторжна тюрма. І її син тепер там, у самому її серці — тісній і відгородженій від світу Оселі смерті. І його чекає смерть на електричному стільці. Якщо тільки… якщо тільки… Ні, ні, ні,— це неможливо. Цього не буде. Апеляція. Необхідні кошти. Вона мусить зразу ж узятися до діла, а не піддаватися тузі й відчаю. Ні, ні! «Щит мій і опора моя». «Світло моє і джерело сили моєї». «О господи, ти сила моя і рятунок мій. На тебе уповаю». Знову вона витерла очі і прошепотіла:

— Вірую, господи! Допоможи моєму невір’ю.

І пішла далі, продовжуючи молитися і плакати.

РОЗДІЛ XXX

Для Клайда потяглися довгі дні ув'язнення. Тільки раз на тиждень його самітність уривалася побаченням з матір’ю, бо справа, в яку м-с Гріфітс поринула з головою, не залишала їй часу для більшого — за два місяці вона об’їздила все навколо від Олбені до Буф-фало, побувала навіть у Нью-Йорку, але результати обманули її сподівання. Бо після тритижневих завзятих, фанатичних зусиль домогтися успіху вона змушена була стомлено признатися (якщо не Клайдові, то самій собі), що християни поставилися до неї щонайменше байдуже, зовсім не так, як годиться християнам. Бо всі, до кого вона зверталася, принаймні всі місцеві духовні керівники, які вважали себе зобов’язаними якомога стриманіше і обережніше висловлювати думку своєї пастви, схильні були вбачати в справі Клайда тільки нашумілий і досить скандальний процес, що закінчився засудженням цілком справедливим з точки зору всіх найконсервативніших елементів країни — принаймні, якщо судити з газет.

По-перше, хто така, власне, ця жінка — мати цієї людини? Самозванка, підпільна проповідниця, яка, в обхід усіх настановлень організованої церковної ієрархії, що історично склалася і віками була освячена (богословські семінарії, офіціальна церква та її відгалуження і новоутворення, які методично і обачно займаються традиційним і догматичним, а тому законним тлумаченням слова божого), надумала на свій страх і риск керувати ніким не дозволеною і, отже, сумнівною місією. А по-друге, якби вона сиділа вдома, як добра мати, і присвятила себе вихованню сина та інших своїх дітей, може, тоді і не сталося б те, що сталося.

Та й крім того — вбив чи не вбив Клайд цю дівчину, але, хоч як би там воно було, він мав з нею грішні стосунки, що видно з його власних свідчень на суді. А це в очах багатьох — гріх навряд чи менший, ніж убивство. І в цьому гріху він сам признався. То чи дозволено в церкві виголошувати промови на оборону засудженого перелюбника, а можливо, і вбивці,— хто знає. Ні, ні,— окремі християни будь-якого напрямку мають право скільки завгодно співчувати м-с Гріфітс чи обурюватися юридичними неправильностями, допущеними під час розгляду справи її сина, але християнська церква — не місце для критики цього процесу. Ні, ні! Це було б порушенням моральних основ. Це навіть загрожувало б згубними наслідками, бо привертало б увагу молоді до подробиць злочину.

Нарешті, під впливом газетних повідомлень про мету приїзду м-с Гріфітс на Схід, доповнених особистими враженнями від її старомодної химерної постаті, більшість клерикальних властей вирішила, що перед ними просто одна з напівбожевільних фанатичок, що не визнають ні релігійних сект, ні наукового богослов’я, і що сама її поява' перед аудиторією може накинути тінь на істинну і непогрішну релігію.

Через усе це кожний із запрошених — не те, щоб озлобивши своє серце, а просто як слід подумавши, — вирішував: ні, можна знайти інший спосіб, менш рискований для християн, — скажемо, найняти в місті приміщення, і, безперечно, при належному впливі через пресу, вдасться зібрати там численну аудиторію з тих же добрих християн. Таким чином, м-с Гріфітс незмінно діставала відмову і пораду звернутися в інше місце. Шукати ж допомоги в католицького духівництва їй навіть ні разу не спало на думку, почасти через упередження, почасти ж через несвідоме недовір’я, не позбавлене підстав. Вона знала, що милосердя христове в розумінні ключара св. Петра не для тих, хто відмовляється визнавати намісника Христа.

І от, після того як вона багато днів марно стукала то в одні, то в другі двері, довелося їй, згнітивши серце, звернутися до одного єврея, власника найбільшого в Утіці кінотеатру — справжнього вертепа. І він надав їй безплатно свій зал для виступу з промовою про обставини засудження Клайда. «Промова матері на оборону сина» — так сповіщали афіші, і при вхідній платі в двадцять п’ять центів це принесло їй двісті доларів. Хоч яка мала була ця сума, м-с Гріфітс у першу хвилину зраділа; їй уже здавалося, що всупереч недружелюбності ортодоксальних християн вона неодмінно збере гроші, необхідні для апеляції. Нехай на це потрібний буде час, але вона їх збере.

Проте дуже швидко виявилося, що є ще статті витрат, на які слід зважати: проїзд, її власне утримання в Утіці та інших містах, не кажучи вже про ті суми, які вона має надсилати в Денвер чоловікові — йому зовсім не було'на що жити, і до всього того він тяжко захворів від трагічних переживань, що випали на долю сім’ї, і листи Френка і Джулії звучали дедалі тривожніше. Мабуть, його стан був небезпечний, і боялися, що він уже зовсім не видужає. Допомога була необхідна.

Таким чином, крім особистих витрат, м-с Гріфітс доводилося знову і знову запозичати з цього єдиного джерела своїх прибутків. Це було жахливо, якщо враховувати становище Клайда, але хіба вона не повинна всіляко підтримувати свої сили в ім’я остаточної перемоги?! І чоловіка теж не можна було зовсім закинути заради Клайда.

Але хоч виступи її збирали дедалі менше і менше народу (через тиждень їй уже доводилося говорити перед яким-небудь десятком чоловік) і хоч вона ледве зводила кінці з кінцями в своєму особистому бюджеті, незважаючи на це, їй все ж удалося, сплативши всі витрати, відкласти тисячу сто доларів.

Саме в цей час, у найважчу для неї хвилину, вона одержала телеграму від Френка і Джулії, що коли вона хоче побачити Ейсу ще живим, то нехай поспішає додому. Йому дуже погано, і дні його, як видно, злічені. Не знаючи, що робити під натиском усіх цих нещасть, не наважуючись позбавити Клайда своїх відвідувань, іноді раз на тиждень, іноді двічі, якщо обставини дозволяли, — єдиної радості, яку вона могла йому зараз дати, вона кинулася по пораду до Белнепа і Джефсона.

Поважні адвокати, переконавшись, що добуті її працею тисяча сто доларів їм забезпечені, в пориві людяності порадили їй