Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Будинком нехай розпоряджається Юліана,— Данило віддав папери Свенсонові.— Тео сказав, що маєток його більше не цікавить, він їде до Америки, а Юліана з Беатою, можливо, повернуться.
Дворецький кивнув. Вираз його обличчя, як завжди, був спокійний, але в очах проглядав смуток. Данило поплескав його по плечу.
— Свенсоне, ви — душа цього маєтку,— мовив він.— Для мене велика честь познайомитися з вами.
Старий шанобливо кивнув. Джекі підійшла до нього і міцно обійняла. На мить Данилові здалося, що дворецький от-от заплаче, але той лише зворушено погладив її по спині. Потім він потиснув Федину руку і вийшов з кімнати. Ледве двері за ним грюкнули, Данило відчув знайомий порух вітру.
— Портал тут? — схвильовано прошепотіла Джекі.— Маю дивне відчуття.
Данило обернувся. Федя з Джекі опинилися по той бік мерехтливої плями.
Портал з’явився сам, він навіть не думав про це — будинок просто дав їм змогу попрощатися.
— Ну, от і все. Прощавай, Леобурже,— прошепотів Данило, як раптом на сходах почулися швидкі кроки.
Лейла вихором влетіла в кімнату. Вона була одягнена у свій звичний одяг — чоловічі штани, сорочку й корсет з шістьма кинджалами, але мала вельми дивний вигляд: волосся скуйовджене, червона помада розмазана по щоці, під очима — чорні кола від туші, ніби вона тільки-но повернулася додому з гулянки в нічному клубі.
— О, ви вже й дірку викликали,— діловито мовила вона.— От і добренько. Всім па-па!
Дівчина пірнула в портал швидше, ніж хтось устиг промовити бодай слово.
— До речі, в мене є до неї кілька питань,— Данило взяв Джекі й Федю за руки.— Кристали взяли?
Джекі вказала на торбу на плечі. Данило заплющив очі та зробив крок уперед.
Лейла відчула легке поколювання, і щільне повітря порталу виштовхнуло її з тимчасового полону. Дівчина завмерла, дослухаючись. У будинку було тихо, десь цокав годинник. Нікого нема. От і чудово.
Вона глибоко вдихнула важке повітря кімнати, намагаючись заспокоїтися, але її досі сіпало, і до горла підкочувався клубок нудоти.
— Все скінчено,— прошепотіла вона.— Все. Це все.
Лейла заплющила очі та зціпила зуби, але біль у всьому тілі не минав.
Треба щось робити. Потрібно тікати звідси. До Лондона. До Москви. Та хоч на Місяць.
Лейла ринулася до котла, який так само самотньо стояв у кутку, як і того дня, коли вона залишала цю реальність. Дівчина підважила ножем мостину. На щастя, її схованку не знайшли. Усе її минуле життя ніхто досі не знайшов. Вигнанка почала витягати свої речі.
— Що ти робиш?
Лейла здригнулася. Данило схилився над нею, а вона притисла до грудей свій скарб, наче боялася, що він відбере його. Вона не відповіла, лише просунула руку у вузький простір під підлогою і витягла звідти стос документів. Паспорт на місці! Лейла витрусила з пакета кількасот фунтів. Чудово! Цього цілком вистачить, щоб доїхати до матері у Плімут. Дівчина видихнула з полегшенням, кинула все на підлогу, підвелася і почала розстібати корсет. Данило підняв її паспорт.
— Лейла Іванова? — посміхнувся він.
— Поклади, де взяв.
Як же вони всі їй набридли!
— Куди ти тепер? — запитав Федя.
— На стімпанк-конвент,— просичала вона, ховаючи корсет до тайника.
Лейлі здавалося, що її тіло мерехтить, наче голограма. Лейла Іванова. Нема Лейли Іванової, вже давно нема. Її не існує в цьому світі. Реальність пульсувала навколо неї, ніби намагалася вичавити з себе чужорідне тіло. Є вигнанка Лейла. Лейла, яка вбила тринадцятьох побратимів і скалічила найкращого друга. Лейла, яка змусила леобурзького очільника жерти каміння. Лейла, яка врятувала двійника свого...
— Я їду по Агнесу. Можу підкинути тебе до «Академмістечка», а там сама дістанешся аеропорту,— сказав Данило.
Лейла примружилася.
— Не треба. Нічого мені від вас не треба.
Вона пройшла до дверей, але повернулася:
— А, ні. Дай кілька гривень на маршрутку.
— Добре. Ходімо.
Вони вийшли на сходи. Кожен крок віддавався болем у всьому тілі. Лейла не знала, що відбувається,— можливо, вона задовго пробула в іншій реальності, і біль швидко мине, коли вона призвичаїться. А може, не мине ніколи. Світло було надто різке, повітря — надто задушливе. Їй кортіло вищати і трощити все навкруги.
Але головне — не згадувати. Ні про що не згадувати.
Вона зробила те, що мала зробити.
Джекі простягнула Феді велетенський кухоль з кавою. Аромат розлітався по всьому будинку, і в цьому було щось чарівне. Хлопець із задоволенням втягнув повітря і зробив великий ковток.
Агнесині думки в її голові вляглися. Вони домовилися тримати «ширму», доки не зустрінуться,— інакше вир емоцій не дозволяв їм обмінятися враженнями.
Джекі вмостилася поруч з Федею на дивані й витягла ноги на журнальний столик.
— Джинси,— пробурмотіла вона.— Як же я за вами сумувала.
— А я сумував за твоїми ногами,— Федя поклав руку їй на стегно.— Все-таки добре повернутися.
— Але... ще не всі повернулися. Я телефонувала волонтерам,— Джекі радісно затарабанила по столу.— До нас їде Бальтазар!
— Розповіси йому, що в котів теж бувають двійники,— Федя засміявся.
Повз них промчала Лейла, одягнена в зимове пальто Івана Дмитровича. Вхідні двері гримнули в неї за спиною. Данило спустився сходами і показав ключі від авта.
— Я поїхав. Якщо буде бажання — сходіть до крамниці, бо на кухні ніц нема.
Двері грюкнули, в будинку запанувала тиша, лише старовинний годинник спокійно відбивав час.
— Я хочу стати лікарем,— раптом промовила Джекі.
Федя обернувся до неї.
— Вчитися довго. І складно. Впевнена?
— Так. Я хочу. Тому що можу. Ні, не так... Я повинна.
— Нічого ти не повинна. Але я радітиму, якщо ти будеш займатися тим, що тобі справді до вподоби.
Джекі провела пальцями по відрослому волоссю в нього на потилиці. Вона не могла залишатися сестрою-жалібницею у зруйнованому Леобурзі, але вона може лікувати людей тут. Якщо Данило має рацію і в неї дійсно якийсь дар, то вона мусить застосовувати його на благо інших. І Федя не правий. Не всі люди нікому нічого не винні. Ті, хто здатен рятувати інших, повинні цим займатися.
— Я довго міркував,— Федя поставив кухоль на столик,— що саме дав мені той світ. Напевно, він дав мені себе. Нового себе. Справжнього себе. Я вдавав, що війни не існує. Повістки приходили завжди комусь іншому, а не мені. Я не розумів Данила, який переймався війною. Бо ж тут не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.