Читати книгу - "Вовк-тотем"

військового корпусу, які приїхали з Тяньцзіня та Таншаня.[176] Однак обидва хлопці в своїх почуттях більше ніколи не могли по-справжньому повернутися до ханьського способу життя. У вільний від роботи та самоосвіти час вони часто йшли на верхівку невеликої гори, розташованої поблизу командування роти, й довго дивились на північний захід, на далекого Тенґера й серед високих та сліпучих хмар шукали силуети й образи Вовчика та Старого Біліґа.

У 1975 році монгольський виробничо-будівельний військовий корпус було офіційно розпущено. Однак на той момент чарівний і зелений край річок з його табунами уже давно був розораний на пустелю. Будинки, техніка, автомобілі, трактори, навіть більша частина робітників та їхні погляди й спосіб життя залишились у степу. Орхонський степ рік за роком деградував. Якщо тут поширилася чутка, що в якійсь юрті вовк загриз барана, то її обговорювали декілька днів, а чуток, що вершники та їхні коні зазнавали шкоди через те, що коні втрапляли копитом у щурячі нори, ставало дедалі більше.

Декілька років потому Чень Чжень, перш ніж повернутись до Пекіна й вступати там до аспірантури, позичив коня і поїхав попрощатись із Батом та родиною Ґасмаа, після чого спеціально навідався до тієї старої нори, де народився Вовчик. Вона була все такою ж темною, глибокою й міцною, однак на півчи в глибину від входу там висіло павутиння, в якому борсались дві тонкі зелені сарани. Чень Чжень розтулив траву й просунув у нору голову — з середини нори потягло запахом землі, проте вовчий запах, який колись тут бив у ніс, тепер зник. Приступка перед старою норою, де грались і грілись на сонечку семеро вовченят, уже повністю заросла травою й кущами… Чень Чжень довго просидів поряд із норою, однак тепер тут не було Вовчика, не було мисливських собак, навіть не було жодного цуценяти.

Одного дня влітку, через 30 років після того, як молоді пекінські інтелігенти були направлені в Орхонський степ у виробничі бригади, Чень Чжень і Ян Ке виїхали з Пекіна на синьому «Черокі» й попрямували до Орхонського степу.

Завершивши навчання в аспірантурі Академії суспільних наук, Чень Чжень увесь цей час проводив дослідження в галузі державних справ та реформ системи в одному з університетів. Ян Ке спочатку отримав ступінь бакалавра права, потім здобув ступінь магістра й кваліфікацію адвоката, ставши засновником адвокатської контори в Пекіні, яка зажила доброї слави. Ці двоє товаришів, вік яких уже проминув перше п’ятдесятиріччя, завжди згадували степ, але й дуже боялись туди повертатись. Однак 30-ліття тих подій — сходинка до «зрілості» в масштабах людського віку, як вважав Конфуцій, — змусила їх ухвалити рішення знову відвідати Орхон. Вони їхали побачитись із їхніми друзями-степовиками, поглянути на «Великий степ уземчинів», на який було боляче знову дивитись, і відвідати Вовчикову печеру під горою Хар Чулуут. Чень Чжень ще раз хотів пережити відчуття, яке охоплює людину, коли вона потрапляє до степу, а також перевірити деякі положення своєї наукової роботи, чорновий варіант якої вже був написаний.

Щойно джип проминув кордон із Внутрішньою Монголією, як вони побачили все таке ж прозоро-синє небо. Однак тільки люди, які довго жили в степу, знали, що Тенґер уже не колишній Тенґер, адже небо було сухим і без жодної хмаринки. Степовий Тенґер майже перетворився на пустельного Тенґера. Під цим сухим і гарячим небом ніде не було видно густої зеленої трави, а між окремими острівцями сухостою тяглися великі площі затверділої піщаної землі, мов вона була застелена величезними листами наждачного паперу. По напівзбудованій у сухому піску дорозі в зустрічному напрямку повз них, одна за одною, проскакували вантажівки, що у критих залізними клітками кузовах везли овець і корів. Піднімаючи за собою клуби жовтої куряви, вони прямували у внутрішні райони країни. Дорогою їм майже не зустрічались юрти, табуни коней чи череди корів. А ті отари, що все ж зрідка траплялись на очі, були брудні, аж чорні, із скуйовдженої вовною, вівці були худі й нечисельні, навіть жалюгідніші, ніж тварини, яких колись в Орхонському степу відбраковували… У хлопців зникло навіть бажання їхати далі. Вони не могли допустити, щоб цей «наждачний папір» стирав, а сухий порох прибивав той зовсім протилежний, чарівний образ насиченого вологою зеленого степу, який зберігався в їхніх душах.

Ян Ке зупинив машину на узбіччі, обтрусив із себе порох і сказав Ченю:

— Останні десять років я дійсно був дуже заклопотаний, усе не було часу повернутись до степу, відвідати його. Однак ці два роки мої підлеглі вже могли самостійно виконувати завдання, тож у мене з’явилось трохи часу. Однак, сказати правду, я в душі боюся побачити степ. Цієї весни Чжан Цзіюань їздив одного разу до Орхону, після чого багато розповідав мені про опустелювання степу. Однак, попри те, що я довго готувався психологічно, ці картини пустелі перевершили навіть мою уяву.

Чень Чжень, ляснувши по керму, сказав:

— Давай я поведу… Батька Біліґа немає вже 20 років, тож давай на власні очі побачимо ті лихі наслідки, про які він попереджав. Ми просто повинні повернутись в Орхонський степ і поклонитись Батькові. Крім того, якщо не зробити цього зараз, то Вовчикову нору може зовсім засипати піском. А старі нори — це єдиний слід, який залишили в цьому світі степові вовки, що панували тут тисячами років.

— Столітні нори — найбільш міцні, — сказав Ян Ке, — адже їх не змогли обвалити навіть сотні років. А тут минуло тільки двадцять років, тож вона, мабуть, ще ціла. Старі нори дуже глибокі, тож навіть за сто років вітер не зможе засипати їх піском.

— Я також скучив за Улзієм, — сказав Чень, — і дуже хочу його побачити та знову повчитись у нього «вовчої» науки та «степової» науки. Однак, на жаль, степ настільки поранив його серце, що після виходу на пенсію, він залишив його й виїхав до міста — поїхав жити до доньки й лікувати свою хворобу. У Китаї немає