Читати книгу - "Буря Мечів"

Роберта, тож, хай що станеться, будеш хоробрий.

— Буду. Тільки...— завагався хлопчик.

— Вважайте це пригодою, мілорде,— Давос постарався додати в голос бадьорості й радості.— Початком великої життєвої пригоди. І хай боронить вас Воїн!

— І хай Отець судить вас по справедливості, лорде Давосе,— хлопчик рушив зі своїм кузеном сером Ендрю до потерни. За ними пішли й інші, окрім Ночеспівського Байстрюка. «Хай Отець судить мене по справедливості»,— подумав Давос. Та зараз його більше турбував суд короля.

— А з цими двома що? — запитав сер Ролланд про вартових, зачиняючи бічні двері й замикаючи на засув.

— Затягніть їх у підвал,— мовив Давос.— Потім розв’яжете, коли Едрик уже буде в дорозі.

Байстрюк коротко кивнув. Більше не було чого казати; вони виконали найлегшу частину. Давос натягнув рукавицю, шкодуючи, що загубив свій талісман. З мішечком кісточок на шиї він був наче добріший і доблесніший. Провівши вкороченими пальцями по каштановому поріділому волоссю, він подумав, чи не час уже підстригтися. Мусить мати гарний вигляд, коли постане перед королем.

Ніколи Драконстон не видавався таким темним і моторошним. Давос ішов повільно, і його кроки відлунювали від чорних стін і драконів. «Кам’яні дракони, які, сподіваюся, ніколи не прокинуться». Попереду вимальовувався велетенський Кам’яний Барабан. З наближенням Давоса вартові при дверях розвели схрещені списи. Не перед цибулевим лицарем, а перед королівським правицею. Принаймні заходив Давос правицею. Не відаючи, ким виходитиме. «Якщо взагалі вийду...»

Сходи здавалися довшими та крутішими, ніж зазвичай, а може, він просто змучився. «Матір створила мене не для таких завдань». Надто високо й надто швидко він злетів, та й на цій височині повітря було розріджене, не давало дихати. Змалечку він мріяв про багатство, але було це давним-давно. Потім, вирісши, він бажав хіба що кілька акрів доброї землі, будинок, у якому можна постаріти, і кращого життя для синів. Безокий Байстрюк колись казав йому, що кмітливий контрабандист не буде занадто багатіти й не стане привертати до себе увагу. «Кілька акрів, рублена хата, ще й „сер“ перед іменем — і цього мало бути досить». Якщо він переживе сьогоднішню ніч, він забере Девана додому, на мис Гніву, до милої Марії. «Разом оплачемо своїх синів і роститимемо тих, що лишилися, добрими людьми, й більше жодного слова про королів».

Коли Давос увійшов, у Палаті мальованого столу було темно й порожньо; король і досі біля священного вогнища з Мелісандрою і людьми королеви. Опустившись навколішки, Давос запалив у коминку, викурюючи з круглої палати прохолоду й розганяючи тіні по своїх кутках. А тоді по колу обійшов кімнату, по черзі підходячи до кожного вікна, розсуваючи важкі оксамитові портьєри й відчиняючи дерев’яні віконниці. У палату влетів вітер, міцний запах солі й моря, шарпнув Давоса за простий коричневий плащ.

Біля вікна, що виходило на північ, Давос зіперся на підвіконня, вдихаючи холодне нічне повітря; він сподівався роздивитися, як «Шалений Прендос» піднімає вітрила, але, скільки сягало око, море здавалося чорним і пустельним. «Галера вже відпливла?» Давосу лишалося хіба молотися, що вона таки вже відпливла, а з нею і хлопчик. У високості світив серпик місяця, то випірнаючи з-за ріденьких хмар, то ховаючись за ними, й Давос роздивлявся знайомі зорі. Ось Галера пливе на захід; а он Ліхтар Стариці — чотири яскраві зірки, що обрамлюють золотий серпанок. Хмари майже цілковито заховали Крижаного Дракона, виднілося тільки ясно-блакитне око, яке вказувало на північ. «На небі повно пачкарських зірок». Це старі друзі, ці зорі; Давос сподівався, що це на успіх.

Та коли він опустив погляд з неба на замкові фортечні вали, його певність похитнулася. У світлі священного вогню крила кам’яних драконів відкидали величезні чорні тіні. Давос постарався заспокоїти себе, що це просто статуї, холодні й неживі. Колись це було їхнє місце. «Місце драконів і їхніх лордів, престолу дому Таргарієнів». Таргарієни були кров’ю од крові давньої Валірії...

Палатою пролетів вітер, і полум’я в коминку пригасло й закружляло. Давос дослухався до тріскоту й сичання дров. Коли він відійшов од вікна, його обігнала його власна тінь, довга й тонка, і впала на мальований стіл, наче меч. Тут Давос довго стояв, чекаючи. На кам’яних сходах почулися кроки — вони піднімалися. Попереду летів голос короля.

— ...це не троє,— казав він.

— Троє — це троє,— долинула відповідь Мелісандри.— Присягаюся, ваша світлосте, я бачила його смерть і чула, як голосить його мати.

— У священному вогнищі,— Станіс і Мелісандра разом переступили поріг.— Полум’я підступне. Що є, що буде, що може бути. Сказати напевне ти не можеш...

— Ваша світлосте,— ступив наперед Давос.— Леді Мелісандра все правильно побачила. Ваш небіж Джофрі мертвий.

Якщо король і здивувався, угледівши його біля мальованого столу, то й знаку не подав.

— Лорде Давосе,— мовив він.— Він мені був не небіж. Хоч я вірив кілька років, що це так.

— Він вдавився їжею на власному весільному бенкеті,— сказав Давос.— Може, правда, бути, що його отруїли.

— Він третій,— мовила Мелісандра.

— Я лічити вмію, жінко,— Станіс рушив уздовж столу, попри Старгород і Арбор, до Щитових островів і гирла Мандера.— Весілля нині небезпечніші за битви, схоже. Хто отруйник? Це відомо?

— Дядько, подейкують. Куць.

Станіс скреготнув зубами.

— Небезпечний чоловік. Це я затямив на Чорноводді. Звідки ви дізналися новину?

— Лісянці досі торгують з Королівським Причалом. Саладор Саан не має підстав брехати мені.

— Мабуть,— король провів пальцями по столу.— Джофрі... пригадую, там була кицька на кухні... кухарі годували її обрізками й риб’ячими головами. Один сказав хлопцю, що в неї в животі кошенята,— думав, може, він захоче собі одне. Джофрі розпоров бідолаху ножем, аби поглянути, чи це правда. Знайшов кошенят і приніс показати батькові. Роберт так його побив, що я думав — уб’є,— король зняв корону й поставив на стіл.— Карлик чи п’явка, а вбивця короні послугу зробив. Тепер вони мають послати по мене.

— Не пошлють,— сказала Мелісандра.— У Джофрі є брат.

— Томен,— знехотя вимовив ім’я король.

— Коронують Томена й правитимуть від його імені.

Станіс стиснув кулака.

— Томен кращий за Джофрі, та народжений він від такого самого інцесту. Ще одне майбутнє чудовисько. Ще один здирник на землі. Вестеросу потрібна чоловіча рука, а не дитяча.

— Облиште їх, сір,— наблизилася до нього Мелісандра.— Дозвольте мені збудити кам’яних драконів. Троє — це троє. Віддайте мені хлопця.

— Едрика Шторма,— сказав Давос.

— Я знаю, як його звати!