Читати книгу - "Консуело"

Оскільки в домі нічого не робилося без наказу каноніси, а слуги ставилися до молодого графа з марновірним страхом, то ніхто з них протягом ночі не посмів наблизитися до вітальні, де Консуело залишалася наодинці з Альбертом; Порпора ж і лікар увесь час переходили із графських покоїв то до кімнати каноніси, то до кімнати капелана. Час від часу вони заходили повідомити Консуело про стан нещасних рідних Альберта й дізнатися щодо неї самої. Їм була зовсім незрозуміла її мужність.

Нарешті над ранок усе заспокоїлося. Важкий сон здолав найсильнішу скорботу. Лікар, знесилившись, пішов прилягти. Порпора заснув у кріслі, притулившись головою до краю ліжка графа Християна. Лише Консуело не відчувала потреби забутися. Поринула у свої думи, то ретельно молячись, то захоплено мріючи, вона мала тільки одного беззмінного товариша — засмученого Цинабра; вірний пес час від часу дивився на свого хазяїна, лизав його руку й, відвикнувши вже від ласки цієї висохлої руки, знову покірно влягався, поклавши голову на нерухомі лапи.

Коли сонце, піднімаючись із-за дерев саду, опромінило своїм пурпурним світлом чоло Альберта, до вітальні ввійшла каноніса; її прихід вивів Консуело із задуми. Граф не зміг підвестися з ліжка, але барон Фрідріх машинально пройшов помолитися перед вівтарем разом із сестрою й капеланом; потім почали говорити про поховання, і каноніса, знаходячи знову сили для життєвих турбот, звеліла покликати покоївок і старого Ганса. Тут лікар і Порпора зажадали, щоб Консуело пішла відпочити, й вона скорилася, побувавши біля постелі графа Християна, що глянув на неї, немов не помічаючи. Не можна було сказати, спить він чи ні. Очі його були розплющені, дихав він рівно, але в обличчі був відсутній будь-який вираз.

Консуело, проспавши кілька годин, прокинулася й спустилася до вітальні; серце її страшенно стислося, — вона побачила кімнату спустілою. Альберта уклали на пишні ноші й перенесли до каплиці. Його порожнє крісло стояло на тому ж місці, де Консуело бачила його напередодні. Це було все, що залишилося від Альберта в цій кімнаті, яка була протягом стількох гірких днів життєвим центром усієї родини. Навіть і собаки його тут не було. Весняне сонце пожвавлювало сумні покої, і з зухвалою веселістю свистіли в саду дрозди.

Тихенько пройшла Консуело до сусідньої кімнати, двері в неї була напіввідчинені. Граф Християн продовжував лежати, на вигляд усе такий же байдужий до страшної втрати. Його сестра, що перенесла на нього всю турботу, яку до цього приділяла Альбертові, невсипно доглядала за ним. Барон безтямно дивився на поліна, що палали в каміні; тільки сльози, що мимоволі котилися по його щоках, яких він і не думав утирати, говорили про те, що, на лихо, він не втратив пам'яті.

Консуело тихенько пройшла до каноніси й хотіла поцілувати їй руку, але та відсмикнула руку з непереборною відразою. Бідолашна Вінцеслава бачила в молодій дівчині фатальну причину загибелі свого племінника. Попервах вона з обуренням ставилася до проекту їхнього шлюбу і щосили чинила йому опір, а потім, побачивши, що немає можливості змусити Альберта від нього відмовитися й що від цього залежить його здоров'я, розум і саме життя, навіть бажала цього шлюбу й квапила його з таким же запалом, із яким спершу виявляла жах і відразу. Відмова Порпори, непереможна пристрасть Консуело до театру, — а маестро не побоявся приписати їй це почуття, — словом, усі бажані Рудольштадтам згубні вимисли, якими він наповнив кілька листів до графа Християна, жодного разу не заїкнувшись про листи, написані самою Консуело й знищені ним, — усе це завдало старому графу нестерпного болю та страшенно обурило канонісу. Вона зненавиділа й почала зневажати Консуело. За її словами, вона могла б простити дівчині, що та звела з розуму Альберта фатальною любов'ю, але була не в змозі примиритися з її безсоромною зрадою йому. Вона не підозрювала, що справжнім убивцею Альберта був Порпора. Консуело прекрасно все розуміла й могла б виправдатись, але вона зволіла прийняти на себе всі докори, ніж обвинуватити свого вчителя й наразити його на небезпеку втратити повагу та дружбу цієї родини. До того ж вона здогадувалася, що коли Вінцеслава напередодні й могла завдяки материнській любові звільнитися від злості й відрази до неї, то все повернулося до неї тепер, коли виявилося, що жертву було принесено даремно. Кожний погляд бідолашної старої, здавалося, говорив їй: «Ти погубила наше дитя, не зуміла повернути йому життя, а тепер нам залишилася тільки ганьба укладеного з тобою шлюбу».

Це німе оголошення війни спричинило виконання рішення, що його вже раніше прийняла Консуело, — рішення втішити наскільки можливо канонісу в її останньому нещасті.

— Чи смію я просити вашу ясновельможність призначити мені час для розмови з вами віч-на-віч? — покірно мовила вона. — Я мушу виїхати завтра до сходу сонця й не можу покинути замку, не висловивши вам із усією шанобливістю своїх намірів.

— Ваших намірів! Втім, я вже здогадуюся про них, — уїдливо зауважила каноніса. — Заспокойтеся, синьйоро, все буде в порядку, і до прав, належних вам за законом, поставляться із цілковитою повагою.

— Навпаки, пані, я бачу, що ви зовсім не розумієте мене, — заперечила Консуело. — І я хочу якомога швидше…

— Ну, гаразд! Позаяк я мушу випити й цю чашу, — перебила її каноніса, підводячись, — нехай це буде зараз, поки в мене ще є мужність. Ідіть за мною, синьйоро. Старший брат мій, очевидно, дрімає. Пан Сюпервіль, який дав мені обіцянку ще день доглядати за ним, буде такий ласкавий почергувати замість мене біля нього півгодини.

Вона подзвонила й наказала покликати лікаря. Потім, обернувшись до барона, сказала:

— Братику, ваші турботи зайві, тому що до Християна дотепер не повернулося усвідомлення його горя. Воно, може, й не повернеться, на щастя для нього й на лихо для нас! Можливо, що той стан, у якому він перебуває, — початок кінця. У мене немає нікого на світі, крім вас, братику; подбайте ж про своє здоров'я, і без того дуже підірване похмурою бездіяльністю, у яку ви впали. Ви звикли до свіжого повітря й руху — ідіть прогуляйтеся, захопіть із собою рушницю; ловчий буде супроводжувати вас із собаками. Я знаю прекрасно, що це не розвіє вашого горя, але принаймні принесе користь здоров'ю — у цьому я впевнена. Зробіть це для мене, Фрідріху. Це приписання лікаря, це прохання вашої сестри. Не відмовляйте мені! Зараз ви цим можете найбільше втішити мене, тому що остання надія моєї сумної старості — це ви!

Барон завагався, але скінчив тим, що поступився. Слуги, які приїхали з