Читати книгу - "Яр"

могла просто ступити на плотик. Але мені довелось бродити по коліна в холоднючій воді, перш ніж пощастило всадовити Якима. Думаю, він під час цієї складної операції не раз ударився хворою ногою, та навіть не охнув; його витримці можна було позаздрити.

Свій плотик ми вже кілька разів ремонтували, зміцнюючи слабкі місця лозою. Мали й жердину. Два дні тому я знайшов на березі триметровий стовбурець ялинки, старанно пообламував на ньому суччя, і вийшла жердина. Я набив на тонший край мітлу, і стало значно легше гребти, а особливо — правувати, мов кермом. Тепер я відштовхнувся товщим кінцем од берега, вивів плотик з бухточки в річку, далі ще раз одштовхнувся вже від дна, і нас підхопила повільна течія. Належало тільки стерегтись, щоб не винесло на стрижень. Нілгиси й досі не втратила норову гірської річки, а двічі одним і тим самим ризикувати не можна.

Тоді я уважно глянув на протилежний берег і між двома кущами жерена, недалеко попереду, побачив Ципльоночка. Він теж уздрів наш плотик, і, коли ми порівнялися з тими кущами, неквапом підвівся й пішов берегом рівнобіжно з нами. Я глянув на Якима, і Яким байдуже відмахнувся. Він теж помітив Ципльоночка, але від зневаги та збриду заплющив очі.

Це повторювалося щоранку вже кілька разів. Ципльоночок не стріляв, не погрожував карабіном і навіть не викрикував свою улюблену лайку. Просто йшов понад тим берегом, поки пливли ми, а коли надвечір причалювали, він також зупинявся, щоб наступного ранку знову рушити назирці.

Я не розумів його поведінки. Він напевно ж бачив, що поранив Якима, то, може, тепер чекає, коли ми знесиліємо й добровільно здамось? Але така терплячість видавалася невластивою психованому й розбещеному безкарністю чекістові, найлютішому з-поміж цепних псів Потапова.

А може, подумав я, хоче вистежити, у якому напрямку ми подамося далі, коли дістанемось гирла Нілгиси? Потім візьме в Охотську підмогу і схопить нас тепленькими.

Але ж до того Охотська ще пливти та пливти, заперечував я сам себе й знову не знаходив відповіли.

Тоді мені спадало на думку, що Ципльоночок може знайти помічників і серед місцевого населення, просто прийде й накаже: «Взять вон тех двоих, то враги народа!» А проте, скільки ми вже плентаємо цими болотистими мерзлотами, ще не бачили жодного місцевого жителя. Тим часом Яким покладав на тубільців усі надії. А я розгублено себе запитував: які ж люди живуть у цьому крижаному пеклі? Якути? Тунгуси? Орочі? Ці назви, що виринали зі школярської нам'яти, звучали романтично, але нічого не промовляли людині, яка мучилася тут уже четвертий рік...

Ми пливли потихеньку, а Ципльоночок ішов нормальним кроком. Та це тривало не завжди так. Іноді він починав нервувати й шарпатись, іноді ж зникав і довго не з'являвсь, аж раптом його присадкувата постать знову виникала на тому березі попереду нас або ж позаду. Я вже знав, де й чому він зникає: обминає трясовину, що зайняла долину до самої річки. Одного разу Ципльоночок пропадав дві доби, і ми з Якимом уже були вирішили, що нарешті спекались почесного ескорту. Сьогодні він зник годині о десятій ранку, а десь після обіду я знову його побачив. Ципльоночок був простоволосий, кожуха тримав у одній руці, а шапку та карабін — у другій. Карабін волочився за ним на паску. Я кивнув Якимові:

— Бачив такого пса? Чого він за нами волочиться?

Але Яким навіть не захотів дивитись у бік запеклого чекіста. Якимові того дня було дуже погано, я вперше почув стогін з його вуст. Це траплялося тоді, коли він, певно, втрачав свідомість.

Я намагався не думати про найстрашніше, але підсвідомо відчував, що воно насувається швидко й невідворотно, дуже гірко — усвідомлювати власну безсиль перед видимою загрозою.

Сьогодні Ципльоночкова постать викликала ще більший подив, я не міг утриматися й раз у раз дививсь на той берег. Простоволосий, кожух в одній руці, а карабін волочиться — аж грюкає об каміння; у цьому було щось вельми загадкове й викликало не те що жалощі, а якусь подобу жалощів, бо хіба можна було співчувати людині, яка замахнулася на життя іншого... Чи то Ципльоночок помітив з того берега, що я звернув на нього увагу, чи йому нарешті просто увірвався терпець, набридло йти слідом за нами мовчки, але я почув з того берега протяглий вигук:

— Бра-атцы!..

Це було так несподівано, дико, почути людське слово з вуст, які не вивергали досі нічого, крім образ і триповерхового мату. Прочнувся навіть Яким, непорозуміло повів очима довкола й спитав:

— Щось наче вчулося...

Я кивнув головою на той берег, але нічого не пояснив Якимові, бо сам був ошелешений. Потім погук пролунав удруге — ще наполегливіший і жалісливіший, як прохання жебрака:

— Слы-ышь бра-атцы!.. Возьми-ите меня с собой!..

Я спершу вирішив, що це імені вчулося, як ото Якимові, але Ципльоночок і далі канючив:

— Да ничё я вам не сделаю, чё боитесь-то, бра-атцы!..

Яким лежав мовчки з розплющеними очима, я не реагував на ті дурні вигуки, навіть не дивився в той бік, і незабаром крики припинилась. Коли я згодом зиркнув уздовж правого берега, Ципльоночка ніде не було. Того дня наш пліт немилосердо крутило. Береги зійшлися, течія подужчала, і не встиг я стямитись, як ми опинилися на розклекоченому стрижні. Хвалити Бога, річка знову поширшала, течія вгамувалась, але тепер нас винесло під правий берег. Під небезпечний правий берег, де блукав Ципльоночок.

Тільки я встиг подумати про Ципльоночка, як він виріс на урвистому березі, мов мара з важкого сну.

До нього було не більше, як двадцять кроків, і я бачив навіть його розгублені очі. Він мало чим нагадував того славетного Ципльоночка з каторжного концтабору Верхньо-Колимський. Від того лишилися шкіра та кості. Я навіть подумав, чи це не хтось інший, але Ципльоночок озвався добре знайомим голосом:

— Бра-атцы... Вы меня извиняйте —