Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Але тепер я можу собі дозволити більшу кімнату. У тебе є вільна?

— Звільнилася Раулева кімната. Він остаточно виїхав після вчорашнього велетенського скандалу. Не знаю, чи встигти познайомитися з його останнім співмешканцем?

— Може, ще якась вільна?

— Так, Лізи Теруель. Вона вмерла тиждень тому. Випила забагато снодійного. Більше вільних номерів нема, Роберте. Треба було написати мені. Взимку всі готелі переповнені.

— Між психом-гомиком і жіночкою, яка тихо вкоротила собі віку, непросто обрати. Добре, візьму номер Лізи Теруель.

— Я так і думав.

— Чому?

Меліков розсміявся:

— Не знаю. Влітку ти б іще точно обрав Раулеву буду.

— Думаєш, я тепер менше боюся смерті?

Меліков знову розсміявся:

— Не смерті, а привидів. Хто взагалі боїться смерті? Її навіть ніхто не розуміє. А от боятися процесу вмирання — то інша річ. Але Л і — за померла легко. Коли ми її знайшли, вона наче аж помолодшала — приблизно на років десять.

— А скільки їй було?

— Сорок два. Ходімо, покажу тобі кімнату. Вона чистіша, ніж всі рёшта. Нам довелося обкурити її сіркою. Крім того, там завжди сонячно. Взимку це дуже важливо. А в Раулевий номер не пробивається жоден сонячний промінь.

Ми пішли нагору. Кімната була на другому поверсі. Пройти туди можна було так, щоб ніхто у вестибюлі не побачив. Я взявся розпаковувати валізу. Витягнув кілька великих мушель, які купив у крамниці в Лос-Анджелесі, і розклав їх по кімнаті. Тут вони здавалися самотніми і покинутими, до того ж цілком утратили романтичний полиск морських глибин.

— Кімната здається значно затишніша, коли не падає дощ, — сказав Меліков. — Може, вип’ємо чарку горілки? Трохи збадьоримося?

— Ні, не хочу. Краще кілька годин посплю.

— Я теж. Мабуть, старію. Я саме з нічного чергування. Взимку мені допікає ревматизм. Хоч сьогодні почуваюся краще, ніж завжди.

По обіді я пішов до Сильверса. Він зустрів мене навіть привітніше, ніж я сподівався.

— Що вам вдалося продати? — запитав він.

— Продав маленький рисунок вугіллям Ренуара. За п’ять тисяч доларів.

Сильвере кивнув.

— Добре, — здивував він мене відповіддю.

— Що з вами таке? — запитав я. — Переважно ви розказуєте, що мало з власною душею не розлучаєтеся, коли продаєте картини.

— Так і є. Найкраще було б усе залишити собі. Але скоро закінчиться війна, Россе.

— Хтозна.

— Війна скоро закінчиться. На місяць раніше чи пізніше, не має значення. Німеччина програла. А те, що нацисти воюватимуть, поки не залишиться жодного схожого на них, цілком зрозуміло — вони ж борються за власне життя. Що німецький генштаб і далі віддає накази, теж зрозуміло — там кожен готовий пожертвувати останнім солдатом задля своєї кар’єри. І все одно Німеччина програла. Через кілька місяців усе закінчиться. Ви розумієте, що це означає?

— Так, — сказав я, трохи подумавши.

— Це означає, що незабаром ми знову зможемо їздити до Європи, — пояснив Сильвере. — А Європа тепер бідна. І картини можна буде придбати геть дешево, особливо, якщо платити в доларах. Тепер розумієте?

— Так, — повторив я, цього разу вже геть здивований.

— Тепер найрозумніше купувати не тут, а в Європі. Тому варто зменшити наші запаси. Але треба пильнувати: за таких ситуацій можна добре нажитися, а можна й дулю отримати.

— Це навіть я розумію.

— Так було після Першої світової. Тоді я ще погано на цьому розумівся і припустився купи помилок. Це не має повторитися. Тому тепер правила змінилися: якщо ви з кимось ведете перемовини і ніяк не можете зійтися в ціні, — поступайтеся! Й обґрунтовуйте це так: клієнт отримує знижку, коли платить готівкою. Кажіть, що ми купуємо велику колекцію картин і нам потрібна готівка.

Раптом я дуже зрадів. Діловий духу чистому вигляді, не затьмарений балачками про моральні принципи, деколи дуже добре впливав на мене, надто, коли Сильвере холоднокровно переводив світові катастрофи у дебет і кредит. Здавалося, наче мужні гномики керують Господом Богом.

— За таких обставин нам доведеться зменшити і ваші комісійні, — додав Сильвере.

Саме цього я й чекав. То була остання, необхідна приправа, як от часник у рагу з бараниною.

— Авжеж, — радісно відповів я.

Я ніяк не наважувався зателефонувати Наташі. Годину за годиною відкладав той дзвінок. За останні тижні наші стосунки перетворилися на якусь абстракцію. Усе обмежувалося кількома привітальними листівками, де в кожному рядочку відчувалася фальш і нещирість. Просто ми не мали що сказати, коли не були разом, і схоже, обоє це розуміли. Я не знав, що буде, коли я зателефоную. Був такий невпевнений, що навіть не повідомив їй про моє повернення. Я планував їй сказати, але потім передумав. Тижні й місяці проминули для мене, наче у дивній паралельній реальності, і здавалося, наче наші стосунки як випадково виникли, так і випадково й безболісно закінчилися.

Я поїхав до Бетті і, побачивши її, аж злякався. Вона схудла щонайменше на двадцять фунтів. Зі змарнілого обличчя дивилася пара

891

великих очей. Життя горіло тільки в них. Решта обличчя обвисла, зайва шкіра звисала з кісток та ослаблих м’язів.

— Бетті, у вас непоганий вигляд.

— Не надто худюща? Як думаєте?

— У наш час неможливо бути занадто худими. Худорлявість тепер модна.

— Бетті всіх нас переживе, — сказав Равік, прийшовши з темної вітальні.

— Але не Росса, — оголосила Бетті з таємничою усмішкою на вустах. — Він весь аж цвіте — засмаглий, випромінює життя.

— За два тижні засмага зникне. У Нью-Йорку зима.

— Я теж би залюбки поїхала до Каліфорнії, — сказала вона. — Саме тепер, узимку, було б дуже корисно туди з’їздити. Але звідти до Європи ще далі!

Я озирнувся. У складках портьєр відчувався дух смерті. Її запах ще не був такий сильний, як від сотень трупів у крематорії. Крім того, там він був інший: вже пролилася кров і солодкавий запах, що виникає перед розкладанням, змішувався з гострим, трохи їдким запахом газу, який залишився в легенях. А тут панував теплий, затхлий, але вже солодкавий запах, який міцно в’ївся у все навколо, позбутися його можна було тільки на кілька хвилин — відчинивши вікна чи побризкавши лавандовою водою. А тоді він знову повертався. Я добре знав той запах. Смерть уже не чигала надворі, за вікном, вона вже була тут, у кімнаті — ще принишкло сиділа по кутках, але вже чекала.

— Тепер так швидко темніє, — сказала Бетті. — Тому ночі здаються довжелезними.

— Не вимикайте вночі світла, — запропонував Равік. — Коли не ходиш на роботу, пори дня можна ігнорувати.

— Я так і роблю. Боюся темряви. У Берліні я ніколи нічого не боялася.

— Це вже в минулому, Бетті. Усе змінюється. Був час, коли я теж