Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невдовзі потому, як усі одинадцятеро залишили будівлю суду і вийшли на стоянку в пошуках їхніх авто, Лютер наблизився ззаду до Фергюсона, обійняв його за плечі й промовив: Потурбуйся про себе, Арчі. Я від’їжджаю. Фергюсон ще не встиг відповісти, коли Лютер різко повернувся і швидко попрямував у протилежному напрямку, до свого зеленого «б’юїка», припаркованого біля виходу перед стоянкою. Фергюсон сказав собі: Ось так воно й робиться. Ні сліз, ні широких жестів, ні розчулених обіймів. Просто посади свою дупу в автівку і рушай, сподіваючись на краще життя в сусідній країні. Грандіозно. Але, знову-таки, як можна казати «бувай» країні, яка для тебе вже не існує? Це так, наче потиснути на прощання руку покійнику.
Поки Фергюсон спостерігав, як доросла версія чотирнадцятирічного розбишаки всідалася в авто, в полі зору раптово з’явилася Емі. Двигун завівся, і в останню секунду, коли «скайларк» уже рушив, вона розчахнула дверцята з пасажирського боку і застрибнула в салон.
Вони поїхали разом.
Це не означало, що вона мала намір перебиратися з ним до Канади. Це лише свідчило: прощатися було тяжко, в той момент надто тяжко.
Друга частина подальших подій стосувалася Гордона Девітта й міфу про Принстонське братерство. Обіди для стипендіатів Волта Вітмена проводили щороку протягом першого тижня осіннього семестру, і Фергюсон поки що відвідав два з них, один – як новачок і другий – як другокурсник. Встати з місця для поклону як один із вихідної четвірки першого року навчання, встати, щоби вклонитися, коли їхні ряди на другий рік зросли до восьми, далі обід з трьох страв з куркою в їдальні викладацького клубу, перед яким лунають короткі промови президента університету Роберта Ф. Гохіна та інших службовців Принстона, сповнені надій ідеалістичні заяви з приводу юнацтва Америки та майбутнього країни, саме те, що можна було очікувати на подібних зібраннях, проте Фергюсонові сподобалися деякі з фраз, проголошені Девіттом на першій з цих зустрічей, чи, принаймні, незграбний і щирий стиль його висловлювань, не лише про те, що кожен хлопець заслуговує на шанс, незалежно від його походження, а й власні спогади про прибуття до Принстона як випускника середньої школи, вихідця з незаможної сім’ї і яким недоречним він почувався на початку, і це зачепило струну в душі новачка Фергюсона, який на момент тієї промови прожив у кампусі лише три дні. Наступного року Девітт устав і проголосив майже ідентичну промову – проте з одним вагомим доповненням. Він згадав про війну у В’єтнамі, наголосивши на обов’язку всіх американців об’єднати зусилля, аби відкинути назад хвилю комунізму, і жорстко розкритикував дедалі більшу кількість молодих людей та засліплених антиамериканських лівих, котрі виступали проти війни. Девітт був на боці «яструбів», але чого можна було очікувати від снайпера з Волл-стріт, який змусив мільйони служити в окопах американському капіталу? До того ж він був випускником того самого університету, що дав освіту Джону Фостеру Даллесу та його братові Аллену, двом чоловікам, які вигадали «холодну війну» в ролі державного секретаря та директора ЦРУ за правління Ейзенгауера і, якби ці двоє не вчинили всього того в п’ятдесяті роки, Америка не воювала би проти Північного В’єтнаму в шістдесятих.
Так чи інакше, Фергюсон був радий прийняти гроші від Девітта і, попри всю відмінність у політичних поглядах між ними, він симпатизував йому як людині. Невисокий і кремезний, з густими бровами, ясними карими очима та квадратною щелепою, він енергійно потиснув Фергюсонові руку при їхній першій зустрічі, побажавши всього найкращого в світі хлопцеві, який розпочав свою академічну кар’єру, та вдруге, коли успіхи першого року Фергюсонового навчання були зафіксовані письмово, Девітт назвав його на ім’я. Продовжуй свою успішну діяльність, Арчі, промовив він, я дуже пишаюся тобою. Фергюсон став одним із його хлопців, а Девітт щиро цікавився справами своїх хлопців і уважно стежив за їхніми успіхами.
Наступного ранку після суду Фергюсон попрощався зі своїми друзями з Вермонту і рушив назад до Нью-Йорка. Переживання останніх трьох тижнів виснажили його і змусили багато чого осмислити. Сцена бійки в барі, хвиля насильства в Ньюарку, живі тілесні спогади про кайданки на його зап’ястях, біль у шлунку під час судового засідання, несподіване, але зважене Лютерове рішення розпочати нове життя в Монреалі, і ще Емі, бідолашна, спустошена Емі, що відчайдушно мчала до автомобіля. Про це він також мусив написати книжку, яку, він сподівався, зможе створити, і потрохи він знову заспокоївся і почав знаходити комфорт у своїй кімнаті, за своїм столом та у довгих вечірніх телефонних розмовах із Селією. Одинадцятого серпня мати зателефонувала йому й повідомила, що того дня поштою надійшов лист із Програми стипендій Волта Вітмена. Йому прочитати зміст листа по телефону чи переслати на Східну Вісімдесят дев’яту вулицю? Фергюсон, припустивши, що в листі немає нічого важливого, найімовірніше, повідомлення від місіс Томазіні, секретаря Програми щодо дати й часу наступного вересневого сніданку, попросив матір не хвилюватися й переслати йому лист наступного разу, коли вона поверне на пошту. Минув цілий тиждень, поки лист дістався Нью-Йорка, але вранці того дня, у п’ятницю, вісімнадцятого серпня, Фергюсон вирушив до Вудз-холу автобусом «Трейлвейз» (його «понтіак» був у майстерні на дрібному ремонті), і в результаті, повернувшись від Селії аж у понеділок, двадцять першого числа, Фергюсон відкрив конверт і отримав другий за те літо удар в обличчя.
Лист, як виявилося, був не від місіс Томазіні, а від Гордона Девітта, лаконічний лист від засновника Програми стипендій Волта Вітмена, в якому Фергюсонові повідомляли про те, що Девітт дізнався про низку сумних фактів від колишнього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.