Читати книгу - "Вовк-тотем"

заборонити займатись тут сільським господарством чи промисловістю, а також припинити сюди в’їзд заробітчанам.

Джип в’їхав на колишню «дорогоцінну территорію» 2-ї бригади — весняне пасовище, де приймали окіт, однак перед очима тепер була сама строкатість — кольори голої землі, піску й трави змішувались в один, у повітрі літали порох селітри й жовті піщинки. Чень відчув сильну сухість в очах і, дивлячись на гори Хар Чулуут далеко на північному сході луки, дуже хотів, щоб Ян Ке повів машину прямо до їхнього підніжжя.

Ян Ке сказав:

— Я 20 років дивився по телевізору «Світ тварин», і чим далі дивився, тим більше хотів висварити тебе й себе, адже якби не ти, я б не заборгував так багато степові. У твоїх руках загинули семеро найкращих вовченят із самого серця монгольського степу, кожен з яких був цінним і рідкісним представником свого виду. А я став твоїм найліпшим спільником. Нині, коли мій син згадує про цю справу, то кричить на мене: «Дурню! селюку! нелюде!» Ех, з точки зору сучасних законів, моя відповідальність також чимала, адже я підтримав тебе, коли ми пішли руйнувати вовчу нору. Якби я не пішов, ти б один, напевне, не наважився йти серед ночі до вовків у гори. Той злочин, який скоїв у провінції Юньнань молодий інтелігент із Шанхаю, ще можна було виправити й повернути, і можна було віднайти ще одну таку ж милу доньку, чому я дуже заздрю. Однак наш із тобою злочин не можна виправити… Усе-таки краще мати доньку. Мій син удома — вовк, а як вийде на вулицю — навіть гірше вівці. Однокласники вкрали в нього три гаманці, а він навіть не наважився їм щось сказати.

Чень Чжень мовчав. Тоді Ян Ке запитав:

— За ці 20 років ти в Китаї й за кордоном досліджував широке коло питань — моделі й системи, економіку й політику, село й місто. Чому ж, зрештою, знову повернувся до теми народностей?

Чень відповів запитанням:

— А ти що, вважаєш, що без вирішення цього питання інші можуть бути остаточно вирішені?

Ян Ке, подумавши, сказав:

— Дійсно так. Після того як пан Лу Сюнь поставив питання народності, воно так і не було розв’язане. Схоже, китайці так до кінця й не вирвали корінь тієї хвороби… За 20 років реформ відбувся чималий прогрес, однак хода його все одно залишається непевною. Слухай, може ти знайдеш час, щоб прочитати мені лекцію?

Коли джип проминув прикордонне шосе на високому схилі, внизу показалась довга лінія кордону. Тут у мандрівників аж очі розширились від здивування: на смузі трохи більше 20 лі завширшки, де колись були закритий військовий район і безлюдна зона, нарешті, під тиском зростання кількості худоби й людей стався прорив, і тепер вона перетворилась на щільно заселене пасовище. Саме тут наприкінці шляху в більш ніж тисячу кілометрів вони побачили єдине степове пасовище, яке ще можна було так називати. Трава на ньому, хоча й була нижчою більше ніж наполовину від колишньої, однак все-таки залишалась темно-зеленою. Лука, яку десятками років «охороняв» закритий військовий район, ще не мала очевидних слідів спіщанення. Можливо, під впливом вологого повітря, що поширювалось сюди з первісного степу по той бік кордону, ця лука, вкрита вологим туманом, була ніжно-соковито-зеленою. Враження запустіння, що справляла на них жовта суха трава по дорозі сюди, вмить стерлось. На пасовищі стояли будинки з червоної цегли й криті черепицею, а кам’яні загони й хліви були схожі на маленькі фортеці вздовж лінії кордону. Більшість будинків були зведені на відносно високих місцях у центрі взятих на індивідуальний підряд пасовищ. На прикордонних пасовищах виднілись десятки отар корів і овець, причому хлопців здивували овечі отари — вони були неймовірно великі, більшість перевищували 3000 голів, а деякі навіть сягали 4000 голів. Кочове скотарство, таким чином, перетворилось на осіле скотарство з постійними пасовищами.

Ян Ке витягнув дорогоцінну підзорну трубу багаторазового збільшення, уважно подивився в неї й сказав:

— Тутешні отари теж надзвичайно великі. Ми, либонь, ніколи й не пасли таких великих отар. Вони більші за наші отари вдвічі! Як же чабани з ними вправляються?

— Раніше отари були в колективній власності, — сказав Чень Чжень, — а коли вони — приватна власність, то навіть із великою отарою господар упорається. Якщо не зможе один, то найме помічників. Таким чином можна і робочі місця створити, і стимулювати активність праці вигодою.

Споглядаючи таке квітуче постійне пасовище, Чень Чжень раптом відчув несправжність того, що бачить. Раніше, коли вони на новому літньому пасовищі організовано ставили табір і організовано пасли худобу, ніхто не хвилювався про те, що робити, коли траву на ньому худоба обгризе, адже про запас зберігались пасовища на інші три сезони. Однак худоба на постійному пасовищі не має інших варіантів, окрім трави на «кулунях». Обом чоловікам дуже хотілось дізнатись, що ж робитимуть далі скотарі? Чень Чжень відчував, що тут вони, напевне, спостерігають останній і «фіктивний» розквіт монгольського степу.

Раптом з’явилися два мотоцикли й один швидкий кінь, поїхали назустріч «Черокі». Чень Чжень нарешті побачив довгоочікуваного степового вершника. Мотоцикли все-таки швидше за коня під’їхали до джипа. Ставний чоловік, одягнений у монгольський плащ блакитного кольору, зупинив свій мотоцикл. Чень Чжень і Ян Ке майже в один голос вигукнули: «Баяр! Баяр!» і вистрибнули з джипа. Величезний, мов ведмідь, Баяр схопив в обійми Ченя й, відсапуючись, сказав:

— Ченьчень (Чжень)! Ченьчень (Чжень)! Мати, коли побачили машину, відразу сказали, що це ти їдеш, і послали мене назустріч, щоб провести тебе до нас додому.

Сказавши це, він ще раз міцно стиснув Ченя, а потім обійняв Яна Ке й сказав:

— Мати знали, що ти неодмінно будеш разом із Ченем. Ходімте до мого дому!

З коня й з другого мотоцикла зістрибнули двоє