Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я сіла біля дверей.
— Ближе, ближе, не бойтесь.
Підійшовши, я сіла навпроти нього — на краєчок м'якого шкіряного крісла.
— Так, — діловито сказав секретар. — Вашему мужу... Мужу? Был повторный суд.
Він підвівся, розчинив за спиною в себе вікно. Я тупо дивилася на кришталеве чорнильне приладдя, зроблене в формі Кремлівських веж. Зараз мало пролупати слово, яке або вб'є мене, або розв'яже той тугий вузол, що десять років стягав мені шию. Та з тону секретаревого не можна було нічого зрозуміти, і я щосили трималася за слизьке поруччя шкіряного фотелю.
— Я им покажу, где раки зимуют! — проказав Бадаев, одвернувшись нарешті з-од вікна.
У мене вихопилося:
— Га?
Бадаев махнув рукою на двері:
— Это я не вам. Не вам. Видели тех двоих, что у меня здесь были?
Він знову розкрив пачку «Казбеку», що лежала на краю полірованого столу.
— Д-да... Так на чем мы остановились?.. A-a да! Значит, вашого мужа выпустили.
Хоч я два місяці чекала цієї розмови й цих слів, які мали ствердити або заперечити мої сподівання, але з грудей неначе само вихопилося:
— Га?
— Выпустили вашого мужа, випустили. Он еще вам не писал?
— Ше...
— Ну, ничего, напишет. За него просили м-м... Ефим Афанасьевич Дереза... Вы его знаєте?
Я повільно кивнула головою.
— Ефим Афанасьевич, значит, Дереза и Герой Советского Союза Кузьма Трофимович Круть. Теперь в нашем районе есть свой Герой. Вы его знаете? Учительствует в селе Веприках. Партизан и вообще... Когда мы...
Я перебила секретаря:
— Антона вбив Максим?
Бадаев підійшов до мене й поклав руку на плече, так само, як зробив того вечора дядько Йовхим. Тільки в старого Дерези пальці були мов цурпалки.
— Ничего не попишешь. Так надо было. Это довело повторное следствие.
Секретар райкому пішов до дверей і розчинив їх. Із приймальні долинуло квапливе рипіння стільців.
— A-а, вы уже здесь?
Почулося шкрьобання чобіт по підлозі.
— Сидите, сидите, я еще занят... Наташа, впустишь тогда их ко мне.
Я сиділа, низько схиливши голову. Бадаев підійшов і вдруге торкнув мене рукою за плече:
— Не плачьте, м-м... товарищ Нетреба, не плачьте.
Але я не плакала, у мені вже всі сльози виплакалися й висохли. Я слухала, як він щось мені каже, і нічого не чула.
Увечері дядько Йовхим усе мені розповів — усе до краю, усю правду, яку я знала й якої боялася стільки років. Отже, Максим на волі, його випустили. Від однієї думки про це груди поймалися солодким болем. Та наступної миті я неначе грюкалася головою об сволок: але ж він убив Антона...
«Так надо было».
Убити мого брата? Брата своєї дружини?
Суд визнав його і в цьому невинним.
А сам він? Сам!..
А я?
Такі думки мордували мене щодня й щогодини. Забувалася я тільки на роботі — працювала в буряковій ланці. І коли від гладенького сапилна в мене займалися вогнем долоні, а в попереку неначе стримів ще довший і цупкіший держак, я лягала просто на груддя перепочити й мені починало здаватися, що я дурна й марно скіпаюся і до себе, і до Максима, що війна перекреслила всі раніше усталені норми й треба дивитись на все простіше й тверезіше.
Але це тривало не довго — поки я верталася додому. Якщо Наталочка ще не спала, я варила якоїсь юшки й ми мовчки їли. Тоді лягали спати, донька увесь час вовтузилась у ліжку й штурхала мене, хоч я й так не змогла б заснути до третіх півнів.
Одного вечора листоноша таки приніс мені листа. Максим писав уже з дороги — з Томська. За ці вісім років я одержала від нього другу звістку. П'ятдесятого року, не витримавши, написала була заяву до Верховного Суду республіки з проханням повідомити місце Максимового перебування. Відповідь отримала з обласної прокуратури разом із адресою. Я написала Максимові раз, по двох місяцях ще, і по трьох — утретє. Нарешті Максим відповів: «Не муч себе й не гроб життя ні собі, ні Наталочці, двадцять п'ять років — то факт, і від нього нікуди не дінешся, вважай себе вільною в усіх відношеннях і не треба більше писати».
Просив передати його адресу матері, не знав, що вона померла з голоду в сорок сьомому. Тридцять третій перетривала, а сорок сьомого — вже ні. Та й ми з Наталочкою, сам Бог знає, як вижили.
Тепер він прислав коротенького листа — аркуш учнівського зошита в три косих лінійки. Повідомляв про наслідки повторного суду, питав про життя, про Наталочку. І жодного слова про свої плани й наміри — неначе це нікого не обходило. І лише в кінці приписав, що буде в Томську місяць. І адреса — «Головпошта, до запитання».
Наступного дня я відповіла йому. Думала, звичайним, але в останню мить наклеїла зайву марку — авіапоштою. Увечеpi, зваривши галушок, я погукала з вулиці Наталочку, і коли сіли їсти, спитала в неї:
— Шо б ти, коли б оце тато приїхав?
Наталочка серйозно подивилася на мене:
— Ти хочеш ожениться?
— Не, — сказала я. — Про твого тата питаю. Хочеш ти, шоб він приїхав?
Дочка відклала ложку на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.