Читати книгу - "Доторк"

добре, що ми вже тут. Стільки нових меблів і нові штори — краса. Мушу сказати, ми шукали твою сестру за останньою адресою, але вона зникла. Жодної адреси перенаправлення. Просто щезла з виду — бозна-куди ділася. Вона жила в страшному районі, одна з її сусідок розповіла, що Майра лежала в лікарні. Коли ж повернулася, щоб забрати речі, очевидно, досить змінилася. Ох, та моя донька. Та жінка сказала, що вона навернулася на якусь нову релігію, щось таке. Ні, ну ти собі можеш таке уявити? Наша Майра?

Барні вже хотів сказати, що може собі уявити, але жінка швидко змінила тему. Така спритна в нього теща.

— Мусите розповісти нам усе — від початку до кінця, — сказала вона. — Дорогенька, ти така змучена. Тобі щось болить? Джейсоне, подивися на неї.

Але Джейсон Бредлі дивився на свого зятя. Він повагався, тоді простягнув руку. Барні відчув, яких зусиль це йому коштує, і це його розлютило.

— Краще не треба, — озвався він. — Радіоактивний пил — штука непевна. Може бути всюди. Ліпше не ризикувати.

— Барні, який жах! — вереснула Карен. — Не слухай його, тату. Вони уважно перевірили будинок. Немає жодного шансу, навіть найменшого, що пил може ще тут бути.

— Хіба вони із собою занесли, ззовні, — промовив Барні. — Він же по всьому Елджину, знаєте, і це я його розсіяв.

Батько спокійно вдивлявся в нього, чудово розуміючи з тону голосу Барні, що їм тут не раді. Лора Бредлі намагалася зберігати самовладання, проте постійно нервово роззиралася навколо.

— Це повна дурня, сам знаєш, — сказала Карен, тягнучи маму в їдальню. — Не слухайте його. Його деколи заносить з тією мистецькою уявою. Тату, ходімо, щось вип’єш.

Її батько прийняв запрошення, але не бажав віддавати зятеві останнє слово.

— А воно вплинуло на тебе навіть сильніше, ніж ти думаєш, Барні. Ти завжди був самовдоволений і презирливий, але ще ніколи в тобі стільки отрути не відчувалося. Тобі б до психіатра сходити.

— Ну, зараз я собі такого не можу дозволити. — Барні засміявся. — Але якщо «Нешнал моторз» відправили вас сюди з належною пропозицією мирової угоди, можливо, я…

— Барні!

— Усе гаразд, золотко, — відповів їй Бредлі. — Ви обоє пережили важке випробування.

— І нам не потрібні ваші спочуття!

— Розуміння — це не те ж, що й спочуття.

— Та ну вас, татусю дорогенький, це ж не просто дружній візит, правда? Будьте чесні. Вас сюди Енґстром відправив, щоб нас опрацювати, правда?

Сконфужений вираз батькового обличчя виказав усе Карен.

— Татку!

— Щоб ви знали, Енґстром мене не відправляв. Він збирався відправити іншу людину. Я наполіг, що це краще буду я, бо припустив, що ліпше буде, якщо почуєте це від мене, ніж від незнайомця. У будь-якому разі що у ваших, що в їхніх інтересах залагодити все швидко.

Карен відвернулася, і Барні бачив, як її це образило. Тепер вона зрозуміє, що в цьому гнилому місці більше немає до кого звернутися. Але він хотів, щоб вона бачила, які вони егоїстичні.

— Звісно, — глузував він, — ми всі тут зацікавлені в тому, щоб залагодити це якнайшвидше. То яку суму містер Енґстром назвав раді директорів? Що він вважає розумною мировою угодою? На якій ціні вони зрештою зійшлися за двох людей, яких не з їхньої вини опромінило? Подивимося… Що ж, на фізичному рівні блювота, нудота, кривава діарея, слабкість. А ще лікарі кажуть, що ми — ну, я принаймні — маємо очікувати послаблення зору й зрештою катаракти. У мене з’явилася невелика пляма на оці. Болить, коли забагато світла, тож удень у мене опущені жалюзі, тому світло тут приглушене, якщо вам раптом цікаво. Звісно, коли катаракти повністю сформуються, мені можуть їх прооперувати, але в такому стані, в якому я тепер, операція може обернутися…

— Це зайве, — сказав Бредлі.

— Та навпаки! Зовсім не зайве, запевняю вас. Бо нам потрібно оцінити збитки, перед тим як зійтися на відповідній домовленості. Далі можливість лейкемії або раку кісток. Якщо я не напружуватимусь і більше ніколи не працюватиму, то можу сподіватися, що проживу відносно непогано. І Карен, звісно. Тож нам потрібна достатня підтримка. Уже не кажучи про те, що ми, без сумніву, тепер безплідні, і, найпевніше, ніколи не зможемо очікувати на поповнення нашої сім’ї. Не те щоб у появі дитини в цьому світі було багато сенсу. Але скільки ми повинні заплатити за те, що позбавлені права мати дітей?

— Добре, добре! — Бредлі поставив свою склянку на стіл. — Ти, бачу, рішуче налаштований поводитися гидко.

— Варто було раніше дітей народжувати, — сказала Лора Бредлі своїй дочці. — Я ж попереджала, яка це дурна затія — відкладати з дітьми. Пам’ятаєш, як я говорила…

— Хвилиночку, люба, — перебив її Бредлі. — Я намагаюся йому пояснити, що така поведінка нічого не дасть.

— А як би ви хотіли, щоб я поводився?

— І це все ще більше погіршує, а не навпаки. Вам потрібно дивитися на цю справу…

— Погіршує? Що це у вас на думці?

— …реалістично. Ти не дитина й не поденник. Твою кар’єру перервала жахлива трагедія, але ти знаєш, як працює світ бізнесу. У звичайних людей бувають фантастичні голлівудські ідеї про те, щоб засудити гігантську корпорацію на велику суму грошей. Дуже банальна мрія. Але ти добре знаєш, як усе насправді.

— Точно?

— Ти знаєш, наприклад, що вони можуть відкладати позов про відповідальність десять чи й п’ятнадцять років, затримка за затримкою без жодної гарантії, що ти виграєш, коли справа нарешті дійде до суду.

— Так, знаю. Після того як свідки зникнуть, а всі записи й докази пощезають. — Барні тріумфально всміхнувся Карен. — Тепер ми розуміємо темперамент Бредлі, кохана. Бачиш, як працює твій батько.

Бредлі це ніяк не зачепило.

— Ти пропрацював у «Нешнал моторз» досить довго, щоб знати, що людина, яка співпрацює з компанією, завжди зрештою виграє.

Але Барні спостерігав за Карен. Поки її батько говорив, вона, здавалося, хотіла відійти від нього якнайдалі. Ніби побачила його вперше не вдома чи на вечірці, а на арені в крові та з мечем.

— Так, розкажіть нам, що ж зрештою буде, — попросив Барні. — Цю частину нам найбільше й хочеться послухати. Правда, кохана?

Вона відвернулася. Батько бачив, що відбувається.

— Як я розумію, нам