Читати книгу - "Все починається в тринадцять"

і стане звичайною бабою-шептухою: виливатиме переполох та замовлятиме домашню худобу на благополучний окіт за винагороду в десяток яєць та кусень сала. Мій обов’язок — навчити вас, як цього уникнути, а далі — вирішуйте самі, не маленькі. А лінощі утворять протяг, який захрясне перед вами двері у світ необмежених можливостей. Ви повинні про це пам’ятати кожну секунду…

Та не так сталося, як заповідала Чорна Тамара. Ніхто з них не рухався вперед до знань, але і не втрачав набутих. Звідтоді минуло стільки часу, що вже померли її учениці, а таємні знання як родовий скарб переходили з уст в уста. Ті, хто передавав їх іншим, не забували попередити про якийсь там «рух до знань і копітку працю двадцять чотири години на добу». Хоча мало хто тямив, що стоїть за цими словами.

І ніхто й гадки не мав, що неминуче настане та мить, коли на протилежному боці «центру в центрі усіх центрів» відкриються інші двері, й сильний протяг закриє колись напіввідчинену Чорною Тамарою браму.

І от через десятки років збулося пророцтво. За цей час учнів-послідовників старої відьми стало більше. Знання, доступне раніше лише обмеженому колу людей, з роками втратило елітарність. Ліниві, розбещені достатком послідовники вчення Чорної Тамари кому завгодно за гроші відкривали доступ до «центру». Багато хто добре опановував знання, та мало замислювався над тим, про що, помираючи, попереджувала майстриня.

І ось раптом однієї ночі закони потаємної магії перестали діяти. Всі слова, талісмани, ритуали вмить втратили силу. Заговорені амулети перетворилися на звичайнісіньку біжутерію. Сотні ошуканих, які зверталися до відьом за допомогою, викладаючи чималі кошти, кинулися вимагати їх назад. По селах та містах, де практикували вдавані учениці Чорної Тамари, поповзли чутки про відьом-шахраїв. Декотрими зацікавилась міліція. Одним словом, цитадель влади і безмежних можливостей була повалена власноруч.

Усі кинулися по містах і селах України шукати одне одного, щоб гуртом якось зарадити нещастю. Довго нічого не могли вдіяти, аж доки не знайшлася серед них найстаріша й найдосвідченіша відьма, яка знала, як діяти — стара київська відьма Жанна. Вона була чи не єдиною, хто дотримувався вказівок Чорної Тамари і досяг у своїй справі високої майстерності. До неї зверталися за порадами, в її словах шукали підтримки навіть ті, хто мав доступ до енергії «центру в центрі усіх центрів».

Напевно, вона змогла б сягнути самих вершин. Та заздрість колишніх друзів стала на заваді. Знайшлися серед друзів такі, які навмисне їй створювали серйозні перешкоди. Щоб здолати їх, вона докладала значних зусиль, а це не могло не позначитися на здоров’ї. Тому останні роки майже не практикувала. Жила самотньо.

Звісно, що про причину того, чому зачинилася брама, Жанна, як неперевершена майстриня, дізналася першою. Стурбованим знахаркам, які прибували й прибували до її квартири, порадила вертатися до своїх домівок і чекати, а сама вирушила до Глибокої Криниці на могилу Тетяни. Бо була впевнена, що сама вирішить це питання.

Зрештою, воно б так і трапилося, якби не Дмитрове захоплення мовами Сходу. Вивчав він їх серйозно і наполегливо. Звичайно ж, він і не підозрював, що речення, випадково переписане на шматочок паперу зі шкільного зошита (на тринадцятій хвилині з тої миті, як місяць став уповні) матиме чималу силу, щоб спричинити протидію навіть найдосвідченішій відьмі.

Сумлінна учениця Чорної Тамари втрапила в пастку: експерименти, які затіяли від нудьги підлітки, майже обеззброїли її. І тоді вона негайно скликала усіх до Глибокої Криниці, бо відчула, що одній їй уже не впоратись. Справа зайшла занадто далеко.

* * *

Вечірні сутінки поступилися місцем нічній пітьмі. До покинутого хутора, скидаючи подобу собак, кішок і птахів, підходили ті, кого запросила стара відьма.

Легким подихом вітру кружляла Жанна над Глибокою Криницею. То вдивлялася в обличчя жінок, які юрмилися на вигоні поблизу сільбуду, то визирала на дорогу — чи не волочиться там іще хто-небудь? Досада краяла серце: події останніх днів майже позбавили її сили. З усього арсеналу вціліло лише вміння перекидатися на людську тінь, ставати подихом вітру. Навіть сичів, і тих не могла покликати на допомогу. Від могутності не залишилося й сліду.

А там унизу юрмились ті, хто своєю байдужістю загубив невичерпне джерело відьомської сили. Це вони через заздрощі завадили їй досягти більшого. Вона шарпонулася так, що порив вітру зірвав з даху сільбуду шмат заліза. Гримочучи, він пролетів низько над сполоханою юрбою, потому зачепився за трансформатор — і в небо здійнявся стовп іскор. У кількох покинутих давно хатах спалахнуло світло. Вимикачі слухняно клацнули, підкорюючись волі старої відьми. Напевно, в домівках дивом вціліли лапочки.

Справа в тому, що головний трансформаторний розподілювач невідомо з яких причин встановили в Глибокій Криниці, а не в Ліщинівці, де електроенергії споживали набагато більше. Тому, коли хутір вимер, ніхто не захотів морочити собі голову, щоб відрізати від електрики порожні будинки. Треба було розбиратися у схемах, а фахівців, які над ними працювали, вже давно не було на цім світі. Тож на якийсь час вирішили все так і залишити, а потім і взагалі забули.

Обірваний шмат заліза повиснув, колишучись, на одному з дротів трансформаторної споруди. Потому гойднувся вправо і впав на два дроти, що були нижче. В цю мить у всій Ліщинівці зникло світло — сталося замикання.

Сильний вітер накрив хутір і село ковдрою кудлатих дощових хмар. Це потішило стару відьму, і вона голосно розсміялася. Від її сміху небо простромили сині, фіолетові й білі стріли блискавок. Розпочалася жахлива, без жодної краплиночки дощу, грозова ніч, яку називають горобиновою. Вітер шарпав дерева, обчухруючи гілки яблунь і груш. Потривожені птахи залишали гнізда й безпорадно ширяли в нічному небі. На узбіччі в пилюці купалися горобці.

В одну з тополь, що стояли рядочком край хутора, поцілила блискавка, і та вмить спалахнула полум’ям, мов смолоскип. Регочучи, відьма сердито зіштовхувала хмари.

— Бабо, чого ти там розійшлася?

— Навіщо ти тут нас зібрала? Спускайся до гурту!

— Нічого ви не розумієте, — гукала вона з-за хмар. — Це я так засвідчую свою гостинність: для вас навіть світло по хатах увімкнула, а ви лаєтеся. Бачу, що вже всі зібрались. Отже, дорогесенькі подруги, зустріч розпочинається! Готуйтеся до роботи. Де вам зручніше: в сільбуді, в будь-якій хаті, а чи просто неба? Га? Не чую?

І зупинитися б їй, пригальмувати. Та куди там! Вперше за все життя, відтоді як заздрісники унеможливили сили, їй забажалося поквитатися зі своїми кривдниками. Будь-якою ціною, не перебираючи засобами, — помста цієї ночі має бути неминучою!

— Чуєш, бабо, досить уже спектаклів! Ми діло зібралися робити чи в піжмурки бавитись? — втратила терпець поважна пані Безвідерна.

— Діло треба було робити раніше. А сьогодні настав час розплачуватися за рахунками.

— Ти на що натякаєш? — обсмикуючи задрану вітром спідницю, спокійно запитала пані Безвідерна.

На крадієві й шапка горить. Бо саме заздрість Безвідерної та розпущені нею плітки й поклали початок таємній війні проти найуспішнішої серед них знахарки.

— Бабця борзіти починає чи що? — запитала наймолодша з відьом і дістала з сумочки цигарки.

Жанна з досадою помітила, що жодна з блискавок нікуди, крім тополі, не влучила, як би вона не намагалася ними керувати.