Читати книгу - "Пісня Соломона"

не зроблю тобі шкоди. Але спершу побалакаємо трішки.

Чоловік заплющив очі. По його щоках стікав піт. Кілька сусідів, почувши Ребин крик, зібралися тут, на подвір’ї. Одразу розпізнали, що цей чоловік — новоприбулець у місті. Інакше мав би дещо знати про Ребу. Що вона роздає наліво й направо геть усе. Якби в домі знайшлося хоч яких кілька центів, то віддала б їх коханцеві. А найважливіше, що він мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися. Казали, що вона може скинути з себе шкіру, підпалити поглядом дерево й обернути людину на головку капусти. Вірили в таке, бо Пілат не мала пупа. Сусіди не дуже-то співчували зайді. Повитягали шиї, щоб краще чути, що йому каже Пілат.

— Знаєш, любчику, це моя одна-єдина дитина. Перша моя дитина. Якби ти міг повернути голову й подивитися на моє лице, — а ти не можеш, бо тоді б ніж не туди заїхав, — то ти б побачив, що ця дитина також й остання. Жінки всі дурні, соколику, а матері — найдурніші. Ти ж, мабуть, знаєш, які ті матері. Знаєш чи ні? Адже маєш мамцю, га? Напевно маєш, то й розумієш, про що я тобі кажу. Матерям болить, коли хтось не любить їхніх дітей. Перший раз у житті заболіло мені на душі, коли я побачила, що хтось — а був це малий, малесенький хлопчик — не любить мого дівчатка. Тоді я геть одуріла, не знала, що діяти. Ми робимо, що можемо, та ви, чоловіки, все одно сильніші. Тому нам так сумно, коли дорослий чоловік береться бити одну з нас. Розумієш, що кажу? Дуже мені не хочеться витягати цього ножика, бо ти знову скривдиш мою дівчинку. Одне знаю твердо: хоч що вчинила моя дитина, та вона була добра до тебе. Також не хочеться мені заганяти той ніж глибше, бо тоді твоя мама почуватиметься так само, як я тепер. Признаюся тобі, не знаю, що робити. То, може, допоможеш мені? Скажи, що мені робити!

Чоловік хапав ротом повітря. Пілат трохи попустила йому горло, але ножа не забрала.

— Відпусти мене, — шепнув він.

— Що-о-о-о-о?

— Відпусти мене. Я... ніколи... пальцем її не торкну. Обіцяю.

— Твердо обіцяєш, котику?

— Так. Обіцяю. Більше мене не побачиш.

Реба сиділа на землі, обнявши коліна, й видивлялася непідбитим оком на цю сцену, неначе на кіноекран. Розбита губа, розпухла й посиніла щока. Даремно Реба забабрала руки й спідницю, коли спиняла кров, усе одно з носа сочилася тоненька цівочка.

Пілат забрала ножа з грудей і звільнила шию. Чолов’яга схилився, глянув на закривавлені груди й живіт, тоді на Пілат і під її пильним поглядом позадкував, облизуючись, попри будинок. Поки не зник з очей і не дременув вулицею, її вуста ані не ворухнулись.

Тепер у центрі уваги була Реба. Не могла звестися. Нарікала, що в місці, де дістала копняка, щось зламалося. Пілат обмацала їй ребра й сказала, що всі цілі. Але Реба відповіла, що хоче до шпиталю.

Бути пацієнткою в лікарні — то була Ребина мрія. Жінка завжди прагнула, щоб її там прийняли. Надивившись кінофільмів, уявляла палати номерами розкішних готелів. Ходила здавати кров так часто, як їй дозволяли, й облишила це, коли станція переливання крови перебралася до якоїсь клініки, схожої на контору й далекої від «Милосердя».

А тепер Реба вперлася на своєму, й Пілат піддалася. Сусід напросився підвезти їх. Поїхали. Залишили Дояра купувати вино в Агар.

Утішений видовищем, він попрямував за нею до дверей. Хотів усмак насміятися, наговоритися про цю пригоду. На противагу збудженому Дояреві Агар була спокійна. Відповідала упівслова на його балаканину.

— Дивина, нівроку! Пілат вища за того лобуряку на яких п’ять сантиметрів — і каже, що жінки слабші.

— Так, ми слабші.

— Від кого? Від ваговоза?

— Не всі жінки такі дужі, як Пілат.

— Ще б пак! Половина її сили — і то було б забагато.

— Маю на увазі не силу м’язів. Жінки слабкі в іншому.

— В чому саме? Скажи мені. В чому ти слабка?

— Я не про себе, а про жінок взагалі.

— Ти що — не маєш слабкого місця?

— Досі не знайшла його.

— І ти, мабуть, гадаєш, що подужаєш мене.

Ось цим вічно переймаються сімнадцятирічні хлопчиська: хто їх подужає?

— Мабуть, — сказала Агар.

— Ха! Не стану доводити, що ти помиляєшся. А то ще Пілат з ножем надійде.

— Боїшся її?

— Атож. А ти ні?

— Я нікого не боюся.

— Твердий з тебе горішок.

— Ет, що там твердого. Просто я даю людям командувати мною. А сама роблю що заманеться.

— Пілат насправжки командує тобою.

— Але я можу й не послухатися її, коли захочу.

— Ех, якби я міг таке саме сказати моїй мамі.

— Вона верховодить тобою?

— Ну... не те що верховодить...

Дояр силкувався знайти слово, щоб описати материні прискіпування. Вважав себе їх жертвою.

— Скільки тобі рочків? — лагідно, звівши брови, спитала Агар. Наче до малої дитини звернулася.

— Сімнадцять.

— Ти б уже й оженитися міг.

Агар сказала це з притиском. Хотіла дати Дояреві зрозуміти, що годі матері ним розпоряджатися.

— На тебе чекаю, — відповів він. Спробував потрапити в тон чоловічої легковажної зухвалости.

— Довгенько доведеться чекати.

— Чому?

Дівчина зітхнула так, ніби їй терпець випробовували.

— Бо я вийду заміж тільки за того, кого покохаю.

— То покохай мене. Тобі це вдасться, аби лиш хотіла.

— Ти замолодий для мене.

— Це справа смаку.

— Еге ж. Мого смаку.

— Ти така сама, як і всі жінки. Ждеш, що прискаче на білому коні принц і спиниться біля твого порога. Ти збіжиш сходами, ваші погляди стрінуться, він підхопить тебе на коня, і ви помчите з вітерцем у далечінь. Виграватимуть скрипки, а на конячому задку буде напис: «Звільнено від митного огляду багажу». Правильно кажу?

— Правильно.

— А що робитимеш, поки дожидатимешся?

— Дивитимусь, як одному хлопчикові живчик у штанцях росте.

Дояр силувано всміхнувся. Агар зареготала. Кинувся був схопити її, але югнула до спальні й зачинилася. Дояр потер долонею підборіддя та глянув на двері. Знизав плечима й узяв дві пляшки вина.

— Дояре! — Агар висунула голову з-поза дверей. — Ходи сюди.

Він