Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

А деякі найкращі та найрадісніші періоди нас відволікають від важливого й розхолоджують. Не вірте власній концепції хороших/поганих досвідів. Напевно ми знаємо тільки те, чи болить нам щось у цю мить. А ця інформація не така вже й цінна.

Так само, як ми із жахом уявляємо, як жили люди п’ятсот років тому, через п’ять століть люди будуть сміятися з наших нинішніх «упевнених» знань. Сміятимуться з того, як сильно гроші й робота впливали на наше життя. З того, як ми боялися показати найважливішим для нас людям, що вони для нас означають, зате возвеличували публічних осіб, які не заслуговували на це. Сміятимуться з наших ритуалів і упереджень, з наших тривог і наших воєн. З огидою дивитимуться на нашу жорстокість. Вони вивчатимуть наше мистецтво і сперечатимуться про нашу історію. Вони розумітимуть про нас те, чого ми самі про себе не розуміємо.

І вони теж помилятимуться. Просто менше, ніж ми.

Архітектори наших переконань

Зробіть-но ось що. Візьміть будь-яку людину й посадіть у кімнату, де буде кілька кнопок, які треба натиснути. І скажіть цій людині, що якщо вона зробить якусь дію — не називайте її, людині треба буде самій здогадатися, — загориться лампочка, і це означатиме, що людина заробила бал. «Подивимося, скільки балів ви заробите за тридцять хвилин».

Такий експеримент провели психологи. Ви, мабуть, уже здогадуєтеся, що вийшло в результаті. Люди сідали й починали безладно тиснути на кнопки, аж поки запалювалася лампочка й повідомляла, що вони заробили бал. Логічно, що люди починали натискати на кнопки знову, аби заробити ще балів. Але лампочка не загорялася. Тому вони починали експериментувати зі складнішими комбінаціями: натискали одну кнопку тричі, а потім другу — один раз, потім чекали п’ять секунд, і тут — бац! Іще один бал. Але й ця комбінація вдруге не спрацьовувала. Можливо, це не пов’язано з кнопками, думала людина. Можливо, бали залежать від того, як я сиджу. Або чого торкаюся. Можливо, це залежить від того, як стоять мої ноги. Бац! Іще один бал. Так, мабуть, річ у моїх ногах, плюс іще треба натиснути конкретну кнопку. Бац!

Найчастіше минало від десяти до п’ятнадцяти хвилин, і люди визначали комбінацію рухів, яка приносила їм бали. Комбінації найчастіше бували кумедні, щось типу постояти на одній нозі або запам’ятати складну послідовність, у якій треба натискати кнопки, та ще й за конкретний час, та ще й дивлячись у конкретному напрямку.

Але от що смішно: бали нараховувалися випадково. Не було жодної «правильної» послідовності, не було ніяких правил. Тільки лампочка, яка загорялася, і люди, які кривлялися, думаючи, що це приносить їм бали.

Метою цього експерименту (крім, звісно, познущатися над людьми) було продемонструвати, чи швидко розум людини здатен вивести алгоритм якоїсь фігні й повірити в його правильність. Виглядає на те, що ми це вміємо пречудово. Кожна людина виходила з тієї кімнати переконана, що успішно подолала експеримент і перемогла. Усі були певні, що знайшли «ідеальну» послідовність кнопок, аби заробляти бали. От тільки послідовності ці були такі само унікальні, як унікальною є кожна людина. Один чоловік, який брав участь в експерименті, вивів довгу послідовність натискання кнопок, якої, крім нього, ніхто не міг запам’ятати. Одна дівчина дійшла до висновку, що зароблятиме бали, якщо постукуватиме по стелі визначену кількість разів. Вийшовши з кімнати, вона ледве трималася на ногах: стомилася підстрибувати.

Наш мозок — справжня машина пошуку значень. Те, що ми називаємо значенням, людський мозок генерує як асоціацію між двома чи більше досвідами. Ми натискаємо кнопку й бачимо, що загоряється світло — робимо висновок, що кнопка вмикає світло. Це базовий шлях для встановлення значення. Кнопка — світло; світло — кнопка. Ми бачимо стілець. Помічаємо, що він сірий. Наш мозок вибудовує асоціацію між кольором (сірий) та об’єктом (стілець) і формує значення: стілець сірий.

Мозок постійно гуде, генерує нові й нові асоціації, аби ми розуміли й контролювали все навколо. Усі наші досвіди, зовнішні та внутрішні, генерують нові асоціації та зв’язки в нас у голові. Усе, починаючи від слів на цій сторінці, граматичних законів, за допомогою яких ці слова пов’язуються, і закінчуючи непристойними думками, які виникають, щойно текст стає нудним і монотонним — усі ці думки, імпульси, сприйняття складаються із сотень тисяч нейронних зв’язків, які сплавляються, освітлюючи мозок загравою знання й розуміння.

Але є дві проблеми. По-перше, мозок неідеальний. Речі, які бачимо й чуємо, ми часто сприймаємо неправильно. Легко про щось забуваємо або неправильно розуміємо події.

По-друге, коли ми знаходимо для себе якесь значення, наш мозок — така вже його природа — тримається за це значення. Ми прив’язуємося до значення, яке видав нам мозок, і не хочемо від нього відмовлятися. Навіть якщо бачимо щось, що прямо суперечить цьому значенню, часто не зважаємо на це і тримаємося за старі переконання.

Комедіант Емо Філіпс якось сказав: «Я вважав, що мозок — найдивовижніший орган мого тіла. А потім зрозумів, хто мені про це каже». На жаль, більшість із того, що ми знаємо і в чому переконані, — продукт внутрішніх неточностей і викривлень нашого мозку. Частина, ба навіть більшість наших цінностей — наслідок подій, які не є репрезентативними для всього світу або є результатом неправильно сприйнятого минулого.

Що із цього випливає? Більшість наших переконань — хибні. Або, якщо точніше, усі переконання хибні, тільки деякі менш хибні за інші. Людський розум — це мішанина неточностей. Мабуть, це чути неприємно, але дуже важливо прийняти. І далі ми побачимо чому.

Обирайте переконання обережно

1988 року, проходячи курс психотерапії, журналістка й авторка текстів на тему фемінізму Мередіт Маран раптом усвідомила жахливу правду: в дитинстві батько зґвалтував її. Для жінки це був шок: віднайти репресований спогад, про який вона дорослою нічого не знала. Але у віці тридцяти семи років вона прямо сказала про насильство батькові й повідомила про цей факт усій своїй родині.

Родичі Мередіт вжахнулися. Батько одразу відмовився визнавати, що колись скоїв такий злочин. Дехто із сім’ї став на бік Мередіт, дехто — на бік батька. Родинне дерево розкололося надвоє. А біль, яким були сповнені стосунки Мередіт із батьком, розповзався його гілками й ламав їх одну за одною.

Пізніше, 1996 року, Мередіт усвідомила ще одну жахливу правду: насправді батько не ґвалтував її в дитинстві. (Знаю-знаю: упс!). Насправді вона, разом із терапевтом, яка щиро їй співчувала, просто вигадала цей спогад. Зігнувшись під тягарем провини, Мередіт до кінця батькового життя намагалася відновити стосунки з ним і