Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

з іншими родичами. Постійно просила пробачення й пояснювала. Але було надто пізно: невдовзі батько помер, а родина втратила єдність.

Виявляється, не одна Мередіт постраждала від такого викривлення спогадів. В автобіографії «Моя брехня: правдива історія про неправдивий спогад» вона стверджує, що в 1980-х чимало жінок звинуватили родичів-чоловіків у зґвалтуванні, а через багато років виявили власну неправоту. У ті самі роки багато хто вірив, що існують сатанинські культи, учасники яких вчиняють насильство над дітьми — але розслідування, які поліція провела в десятках міст США, не виявила жодних доказів, які підтвердили б існування таких практик.

Чому люди раптом почали вигадувати спогади про жахливе насильство в родинах і в культах? І чому саме в 1980-х?

Ви коли-небудь грали в дитинстві у «зіпсований телефон»? Коли кажеш щось на вухо одній людині, вона передає це слово далі, і так воно проходить через десяток людей; а на виході з’являється щось цілком відмінне від первісного слова. Приблизно так працює й наша пам’ять.

Ми щось переживаємо. За кілька днів згадуємо про це вже трохи інакше, ніби нам хтось нашепотів щось на вухо, а ми недочули. Потім ми комусь розповідаємо про подію, і нам доводиться заповнити пару прогалинок у цій історії. Тому ми дещо її прикрашаємо, аби все виглядало логічно і ніхто не подумав, що в нас макітра поплавилася. Потім ми й самі вже починаємо вірити у власні доповнення, тому наступного разу, оповідаючи історію, використовуємо їх знову. А вони ж усе-таки несправжні, тому ми їх неправильно розуміємо. А через рік ми оповідаємо ту саму історію трохи напідпитку, тому прикрашаємо її більше, ніж завжди, — ну гаразд, якщо по-чесному, то ми змінюємо добру третину того, що діялося насправді. А наступного тижня на тверезу голову нам уже не хочеться визнавати себе брехлом нещасним, тому ми продовжуємо триматися за оновлену і щойно розширену «п’яненьку» версію історії. А через п’ять років наша абсолютно, «зуб-даю», «клянуся-могилою-матінки» правдива історія має не більше половини правди в собі.

Усі ми так робимо. Я так роблю. Ви так робите. Хай би якими чесними ми були, хай би які добрі наміри мали — ми постійно заводимо інших і самих себе не туди тільки тому, що наш мозок створено для ефективної, а не для точної роботи.

Пам’ять підводить нас — підводить так сильно, що в судах навіть не завжди беруть до уваги показання свідків. І загалом наш мозок допускає жахливі викривлення.

Як же так? Усе просто. Наш мозок постійно намагається знайти сенс у тій ситуації, у якій ми перебуваємо, і спирається на наші переконання та набутий досвід. Кожну нову інформацію він зіставляє із цінностями й висновками, які ми вже маємо. У результаті наш мозок завжди схиляється до того, що ми в той момент вважаємо правильним. Тому якщо в нас чудові стосунки із сестрою, то всі спогади про неї ми сприйматимемо як позитивні. Але варто нам побити глека, як ми починаємо зовсім в іншому ключі згадувати про те саме, переінакшуючи спогади так, аби пояснити, чому ми тепер так сердимося на сестру. Зворушливий подарунок на минулий Новий рік тепер видається нам проявом зверхності. А випадок, коли сестра забула запросити нас до себе на дачу, сприймається не як прикра помилка, а як продумана підстава.

Історію Мередіт із несправжнім зґвалтуванням можна краще зрозуміти, якщо усвідомити, на основі яких цінностей формувалися її переконання. По-перше, Мередіт усе життя була у складних і натягнутих стосунках із батьком. По-друге, вона одну за одною пережила кілька невдач в інтимних стосунках із чоловіками, зокрема мала невдалий шлюб.

Тому з погляду цінностей Мередіт «близькі стосунки із чоловіками» не вважалися чимось аж таким крутим.

Крім того, на початку 1980-х Мередіт стала радикальною феміністкою й почала досліджувати сексуальне насильство над дітьми. Одна за одною вона почала дізнаватися жахливі історії дітей, спілкувалася з людьми, які пережили інцест, — зазвичай це були маленькі дівчата — і все це оточувало Мередіт кілька років. У той час їй довелося виступати із заявами про неточності в дослідженнях на тему насильства над дітьми: у них кількість жертв дуже перебільшували. (У найвідомішому тодішньому дослідженні йшлося про те, що третина дорослих жінок у дитячому віці пережила сексуальні домагання. Пізніше цю цифру спростували).

На додачу до всього, Мередіт закохалася й почала будувати стосунки із жінкою, яка в дитинстві пережила насильство над собою. Це були отруйні стосунки співзалежності, Мередіт весь час намагалася «врятувати» партнерку від її травматичного минулого. А та намагалася використати власну травму, за допомогою почуття вини здобуваючи прихильність Мередіт (про це і про кордони більше йтиметься в розділі 8).

Тим часом стосунки Мередіт із батьком погіршилися ще більше (він був не в захваті, що дочка вступила в лесбійські стосунки), і її майже силою відправили до психотерапевта. А той, маючи власні цінності й переконання, які визначали його дії, наполягав, що джерелом страждань для Мередіт не могла бути тільки її напружена робота журналістки та складні особисті стосунки. Це має бути щось іще, щось глибше.

Приблизно в той самий час популярності набула нова форма терапії, «притлумлена пам’ять». Під час цієї терапії лікар вводив пацієнта у стан, схожий на транс, а пацієнт мав витягти з глибини пам’яті й заново пережити забуті дитячі спогади. Переважно вони мали бути приємними, але ідея була в тому, що серед них мало трапитися кілька травматичних.

А тепер уявіть бідну Мередіт, нещасну, змушену щодня досліджувати інцест і дитячі домагання, сердиту на свого батька, постраждалу від постійних невдач у стосунках із чоловіками. Єдина, хто, здається, любить її й розуміє, — інша жінка, яка пережила насильство в дитинстві. А ще Мередіт що два дні лягає на кушетку, плаче, а психотерапевт вимагає з неї пригадати те, чого вона не може пригадати. Вуаля! Ось вам ідеальний рецепт вигаданого спогаду про зґвалтування, якого не було.

Коли наш мозок обробляє пережитий досвід, він намагається інтерпретувати його так, аби співвіднести з попередніми досвідами, відчуттями й переконаннями. Але ми часто потрапляємо в ситуації, коли минуле й теперішнє не узгоджуються: у таких випадках відчуття нинішнього моменту суперечать усьому, що ми раніше вважали правильним і розумним. Намагаючись усе узгодити, наш мозок іноді, наприклад у таких випадках, вигадує фальшиві спогади. Пов’язуючи нинішній досвід із вигаданим минулим, мозок допомагає нам зберігати ті значення, до яких ми звикли.

Як я вже казав, Мередіт не одна втрапила в халепу з несправжніми спогадами. У 1980-х — на початку 1990-х