Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

не мало сьогодні статися, Івлін, схоже, знає про це; втім, найбільше вона боїться не того, що має статися, а того, що про це дізнається хтось інший. Причину цього я не можу навіть уявити, а відкривати серце перед Ревенкортом вона, вочевидь, не стане. Її зневага до цього чоловіка непереборна, а це означає, що якщо я хочу врятувати її, я мушу або надіти інше обличчя, або діяти без її допомоги. Це просто обурливий поворот, і я відчайдушно намагаюся дібрати інші слова, аж раптом у дверях з'являється Себастьян Белл, викликаючи в мені своєю появою найдивніше відчуття. У будь-якому сенсі цей чоловік — я, але коли я дивлюся, як він крадеться в кімнату, наче миша по плінтусу, мені в це важко повірити. Спина згорблена, голова опущена, руки прикуті до тіла. Жодного кроку без скрадливих поглядів у пошуку небезпеки, неначе його світ сповнений гострих країв.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже Івлін, побачивши, що він розглядає портрет на стіні. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

— Прошу вибачити, — каже Белл. — Я…

Їхня розмова йде так само, як ішла вчора, і зацікавленість Івлін цією немічною істотою призводить до нападу ревності, але найбільшою моєю турботою є інше. Белл ретельно повторює мій день, але вірить, що робить вибір самостійно, так само, як вірив у це я. У такому разі я сліпо йду дорогою, яку проклав Деніел, а це робить мене… Чим? Відлунням, спогадом, або просто мотлохом у течії?

«Переверни шахівницю, зміни цю мить. Доведи, що ти унікальний».

Я простягаю руку, але думка про реакцію Івлін, про її зневагу, про сміх присутніх панн переважують. Сором забирає мої сили, і я відсмикую руку. Будуть інші нагоди, треба шукати їх.

Геть зневірений, знаючи про неминучий програш, я поспішно роблю останні кроки, непристойно швидко підставляю свого короля під удар, а потім іду з кімнати геть; за спиною стихає голос Себастьяна Белла.

15

Як і було наказано, Канінгем чекає на мене в бібліотеці. Він сидить на краю крісла, в його руці злегка тремтить розгорнутий лист, що я йому дав. Коли я входжу, він встає, але я, прагнучи якнайшвидше залишити Сонячну кімнату позаду, надто розігнався. Я чую своє дихання — хрипке уривчасте шипіння з перевантажених легень.

Він не пропонує мені допомогу.

— Звідки ви знали, що мало трапитися у вітальні? — питає він.

Я намагаюся відповісти, але в моєму роті замало місця, щоб там були водночас слова та повітря. Я роблю вибір на користь повітря; я ковтаю його з таким самим апетитом, з яким Ревенкорт поглинає все; а ще я дивлюся в кабінет. Я сподівався спіймати Чумного Лікаря, коли той теревенів з Беллом, але марна спроба попередити Івлін тривала довше, ніж я очікував.

Можливо, мені не слід цьому дивуватися.

Як я вже бачив на дорозі до селища, Чумний Лікар, схоже, знає, де та коли я буду, і скоріше за все обирає час своєї появи так, щоб я не міг влаштувати засідку.

— Усе було саме так, як ви описали, — продовжує Канінгем, дивлячись на папірець і не вірячи власним очам. — Тед Стенвін образив покоївку, а Деніел Колрідж став на захист. Вони навіть промовили те саме, що ви написали. Слово в слово.

Я міг би пояснити, але він ще не дійшов до того, що його турбує найбільше. Натомість я шкандибаю до крісла й важко опускаю себе на м'яку подушку. Мої ноги сповнені жалюгідної вдячності.

— Це якийсь фокус? — питає він.

— Ніяких фокусів, — кажу я.

— А ось це… В останньому рядку ви кажете…

— Так.

— …що ви не лорд Ревенкорт.

— Я не Ревенкорт, — кажу я.

— Ні?

— Ні. Налийте собі, ви трохи зблідли.

Він слухається моєї поради; схоже, слухняність наразі є єдиною частиною його особистості, що досі не капітулювала. Він повертається з повним келихом, сідає, надпиває; очі прикуті до мене, ноги міцно зсунуті, плечі опущені.

Я розповідаю йому все, від убивства в лісі та мого першого дня Беллом і до дороги без кінця та моєї нещодавньої розмови з Деніелом. Час від часу на його обличчі спалахує сумнів, але зникає, щойно він опускає очі на лист. Мені майже шкода його.

— Може, вам треба ще випити? — питаю я, киваючи на його напівпорожній келих.

— Якщо ви не лорд Ревенкорт, то де він?

— Не знаю.

— Він живий?

Йому важко дивитися мені в очі.

— А ви хотіли б, щоб він не повертався? — питаю я.

— Лорд Ревенкорт був добрий до мене, — розлючено каже він.

«Цим він не відповів на запитання».

Я знову дивлюся на Канінгема. Опущені очі, брудні руки, затерте татуювання з неспокійного минулого. Раптом інтуїція підказує мені, що він боїться, але боїться не того, про що я йому розповів. Він боїться того, що може знати той, хто вже бачив перебіг цього дня. Камердинер щось приховує, я певний у цьому.

— Мені потрібна ваша допомога, Канінгем, — кажу я. — Багато треба зробити, але поки я прикутий до Ревенкорта, я не маю змоги діяти.

Осушивши свій келих, він підводиться. Алкоголь намалював на його щоках дві кольорові плями, а коли слуга починає говорити, його голос бринить мужністю пляшки.

— Я звільняюсь на сьогодні й повернуся до служби завтра, коли лорд Ревенкорт… — він замовкає, підбираючи слушне слово. — Повернеться.

Він силувано кланяється і йде до дверей.

— Гадаєте, він прийме вас назад, коли знатиме ваш секрет? — кажу я різко, бо мені на думку, наче камінь у воду, спала ідея. Якщо я не помиляюсь, і Канінгем дійсно щось приховує, цей секрет може бути достатньо скандальним, щоб ним можна було шантажувати.

Він завмирає біля мого крісла, міцно стискає кулаки.

— Що ви маєте на увазі? — каже він, дивлячись перед собою.

— Пошукайте за подушкою вашого крісла, — кажу я, намагаючись не видавати голосом внутрішню напругу.

Те, що я намагаюся зробити, цілком логічно, але не факт, що мені це вдасться.

Він кидає погляд на крісло, потім — знов на мене. Ані пари з вуст, він робить те, що я сказав, і знаходить маленький білий конверт. Коли він розриває конверт, його плечі опускаються, а на мої губи виривається крива посмішка.

— Звідки ви знали? — надтріснутим голосом питає він.

— Я ще