Читати книгу - "Морфій"

Саломея вже на ліжку, відколи на ліжку, Саломея, спина втиснута в подушки, цілком роздягнена, цілком прокинулась, цілком прокинулась, обома руками стискає тесак і витягає його перед собою, але ж у тесака немає кінчика, вістря, яке б відгороджувало від неї Константи. Її лице червоне, подекуди синіє, мапа подушки відбилася на лиці, Саломея оголена, нажахана і товста, важкі цицьки, округлий живіт, а над моєю головою, високо, цокотіння латунних цикад, стогнуть подірявлені дерева, летять нам на голови галузки голки листя як зелений сніг, як дитячі забавки, що робиться, не знаю, не знаю? Але капрал з моєї чоти знає. Цекаем, кричить разом зі скрекотінням далекої черги як подерте простирадло, зараз розумію, зараз знаю, в укриття, кричу, в укриття, шарпаю за кобуру, нащо, нащо, нащо? Дайте еркаем сюди еркаем!

— В укриття!

— Костя, ти з ума зійшов, Костя, що з тобою? — каже ніби звично, але кричить, боїться, добре, добре, добре. Саломея.

Повертаюся. Немає лісу. Немає цикад. Є кам’яниця, Добра вулиця.

Вже ближче, я вже ближче. До себе, до неї ближче. Вже на місці.

— Ти мене душив! — докірливо хлипає Саломея. Але тесак відклала.

— Де шукати товстуна? — питаю.

Нараз тверезію, повністю, начисто.

— Де шукати товстуна?

Боїться мене. Боїться.

— Вулиця Лєшно, номер шістдесят, навпроти міського саду. Біля швидкої. Квартира номер тринадцять, четвертий поверх. Він там у сестри зупинився, — каже геть тверезо, без супротиву, ніби дає якусь геть незначну адресу, дає її конкретно, як треба, точно.

— Прізвище?

— Туманович.

Сміється. Сміюся.

— Дурня.

Саломея знизує плечима.

— Каєтан. Каєтан Туманович, зі Львова.

Знаю! Чи то знаю те, що маю знати. Що важливо. Зараз: вийти!

Двері за мною з грюкотом зачиняються, збігаю дерев’яними східцями, вибігаю на вулицю, переводжу подих, я є, я є, я вийшов. Морфій лишився в неї. Не хочу морфію.

Розділ IV

Привіт, зґвалтована Варшаво!

Ранній ранок.

План: Туманович Каєтан, родом зі Львова.

А пляшечка, повна сонця та веселковості, рідка дитяча усмішка, внутрішньовенне дитяче морозиво, що з моєю пляшечкою, повною добра і тепла?

Залишив у Саломеї. Із собою я її взяти не міг, мусила там залишитися, бо ж я маю план. Я офіцер, офіцер мусить тримати слово, має своє зробити, інакше й бути не може, а з пляшечкою в кишені був би як закохана пенсіонерка, пляшечка мусила зостатися в Саломеї.

Здивувала мене сила власної волі, який же я відважний, відданий країні та обов’язкам. Зрештою, Саломея, мабуть, за мої гроші буде обдовбуватись так довго, доки в її чорних жилах не пощезне все моє щастя, доки не проникне в неї, назавжди відібране в мене. А все ж не забрав із собою пляшечку, все ж у неї зоставив.

Чому так?

Додому йти не можу, бо Геля запитає, що з пакунком, чи відніс, що казали, чекатиме відповіді. Тому маю повернутись.

Гарний день.

І знагла саме повертається. Мундир, пістолет, накази. Два тижні тому, ну, неповні три, стоїмо на Ґурській, ворог на відстані штурму, форт Домбровського вже втрачено, Антек Венявський із другого шволежерів мав відбити, але вже таки все втрачено, совєти взяли, німці вже у Варшаві, а тут Рудницькому з бригади виділили ескадрон, для зміцнення нашого полку, і тим ескадроном Венявський мав форт відбити. Але не відбив, змели його дорогою, ескадрон розсипався під вогнем, от ми й стоїмо. Усю дорогу до Теребовлі потягом і з Теребовлі потягом, кінно і пішо, щоб закінчити війну за кілометр від власної оселі. Люди поховалися по підвалах. Труп жінки, розірваний навпіл на рівні лона, ошмаття нутрощів, чорне людське волосся на тих людських тельбухах, дві жирні ноги, на одній панчоха і капець, поруч труп дитини, дволітки, може, неторкнуте, цілком голе, живе, безголосо плаче, вуста широко відкриті, дитя геть біле, ніби натерте крейдою, намагається здобутися тими вустами на якесь виття, але йому не вдається. А за ними дім — палає смолоскипом, три поверхи, з вікон третього повівають штандарти рудого вогню, на них чорні кутасики диму.

Хто забере те дитя, питаю я, хто його забере? Ксик завдає його на плечі, біжить із ним кудись, весь мундир йому замазаний білим, очі широко розплющені. Не питаю.

Таке воювання на Мокотові, кавалерія у Варшаві. На Мокотівському полі сідає якийсь літак, останній польський літак, який я бачив, дивного типу, але схожий на карася.

Як то звучить, воювати на Мокотові, як то звучить, воювати на Чернякові, як то звучить, коли ворог пробивається через Вілянув, із півдня, жоден ворог не має пробиватися через Чернякув, жодні бої не мають точитися на Мокотові, на Мокотові люди живуть і п’ють каву в крамниці-кав'ярні Веделя, а ще гарячий шоколад, дім шоколадний, Юрчик махає до мене з-поза літери Ш у великому слові «ШОКОЛАД» на даху нашої веделівської кам’яниці, на вулиці стоїть мій опельок, опельок мій припаркований стояв, як може по тій вулиці йти німецький солдат, як можуть нею їхати німецькі легкі танки, якщо на ній стояв мій жовтий опельок олімпія з розкладним дахом, мій кабріолетик, у котрому я возив дружину та ще різних повій у ньому возив?

А все ж їхали легкі німецькі танки Черняковською і Пулавською, їхали навіть важчі, зі сходу їхали совєти, тому навіть краще, що німецькі танки, а не більшовицькі їхали Черняковською, а на моєму опелі, мабуть, якийсь генерал чи інший жирний інспектор утік до Румунії, дай Боже, щоб його по дорозі фріци з якогось літака розстріляли, заряди авіаційного каема дірявлять брезент на даху мого опелька, а може, й краще, було тепло, їхав із опущеним дахом, тому серія так лягла, що дірки поробила тільки в товстому генералі та його курві, котру він забрав із собою, відіславши дружину й дітей ще в серпні до Парижа чи кудись там, і помер генерал, сперши голову на кермо, а мого опеля просто звільнив, він просто лишився на шосе і чекає якоїсь доброзичливої душі, котра чуйно опікуватиметься його жовтою бляхою, кабіну від крові відмиє.

Або, може, десь під Бучачем чи Тернополем генерала з опелька витягли совєти, обдерли його до чорного тіла, генеральську курву зґвалтували і вбили або зробили з неї курву комісарську, і далі вже курва в моєму опельку їздить, на передньому сидінні біля червоного комісара… Усім їм цього зичу. Уже був мій опельок під Бучачем і Тернополем, такий рейд робили, мій опель, два шевроле і три польські фіати, дві п’ятсотвісімки та одна п’ятсотвісімнадцятка, точно пам’ятаю, організували те