Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

зійшла на дорогу, аби краще придивитись; цю мить почулося збентежене покахикування і добре знайомий голос зраділо й здивовано вигукнув:

— Міс Скарлет, їй-богу!

— Ох, містер Кеннеді! — вихопилось у неї, і, розбризкуючи багнюку, яка ще більше бруднила пелеринку, вона кинулася до брички й припала до забрьоханого колеса.— Я ще ніколи в житті не була така рада, як цій зустрічі!

Він спаленів від задоволення, відчувши в її словах щирість, швиденько сплюнув тютюнову жуйку по другий бік брички і спритно скочив на землю. Потім, захоплено потиснувши руку Скарлет, відгорнув угору брезент і допоміг їй сісти в бричку.

— І що ви робите тут одна, міс Скарлет? Хіба ви не знаєте, як небезпечно в ці дні самій ходити? А промокли, як хлющ! Накиньте ось на ноги повстину.

Він заметушився коло неї, квокчучи, мов курка, і вона залюбки віддалася під цю дбайливу опіку. Так приємно, коли хтось коло тебе метушиться, турботливо квокче або й шпетить, навіть якщо це всього тільки Френк Кеннеді, ця стара діва у штанях. А надто це тішило душу після брутального поводження Рета. І, само собою, мило ж побачити земляка з рідних околиць, коли ти так далеко від домівки! Френк був добре вдягнений, помітила вона, та й бричку мав нову. Кінь теж здавався молодим і вгодованим, от лишень Френк виглядав куди старшим, ніж мав би бути, старшим, ніж тоді на свят-вечір, коли приїхав зі своїми хлопцями до Тари. Він схуд і зблід, жовті очі стали водяві, а шкіра пообвисала мішками. Рудувата борідка ще більш порідшала, вона вся була в тютюновій жуйці і така розкошлана, наче він безугаву її смикав. Але настрій у нього був жвавий і веселий, що вельми вирізняло його серед зажурених і пригнічених городян у місті.

— Мені дуже приємно бачити вас,— щиро сказав Френк.— Я й не знав, що ви в Атланті. Минулого тижня я бачив міс Дріботуп, але вона не сказала мені, що ви приїжджаєте. А чи... м-м... чи не приїхав з вами ще хто-небудь з Тари?

Старий дурень,— він має на думці Сьюлін!

— Ні, ніхто не приїхав,— відповіла Скарлет, закутуючись у повстину й підтягуючи її аж під шию.— Я приїхала сама. І я не попереджувала тітоньку Туп, що приїду.

Він прицмокнув на коня, і той зрушив з місця, обережно ступаючи осклизлою дорогою.

— А чи всі ваші в Тарі дужі-здорові?

— О так, більш-менш.

Вона мусить придумати якусь тему для розмови, хоч їй зараз так важко говорити. Голова у неї мов свинцем налита після її поразки, і все, чого вона хоче, це щільніше загорнутися цим теплим покривалом і сказати собі: «Не думатиму зараз про Тару. Подумаю пізніше, коли буде не так гірко». От коли б втягти його в яку-небудь балачку, якої вистачило б йому на всю дорогу додому, щоб вона могла мовчати й тільки вряди-годи докидати: «Як це чудово!» або «Ну, ви й молодець!».

— Мене, містере Кеннеді, дуже втішила ця зустріч з вами. Може, це й недобре з мого боку, що я не спілкуюся з давніми друзями, але ж я зовсім не знала, що ви в Атланті. Хтось мені, здається, казав, ніби ви осіли в Марієтті.

— У мене тільки справи в Марієтті, чимало справ,— озвався він.— А міс Сьюлін хіба не переказувала вам, що я облаштувався в Атланті? Не розповідала про мою крамницю?

Щось таке Скарлет невиразно пригадувала — цвірінькіт Сьюлін про Френка та про його крамницю, але вона ніколи особливо не прислухалася до балачок Сьюлін. Досить було знати, що Френк живий і одного чудового дня звільнить її від клопотів про Сьюлін.

— Ні, ані слова,— збрехала Скарлет.— Отже, у вас уже є крамниця? Спритний же ви, я бачу!

Він трошки образився, що Сьюлін не оприлюднила його поступу, але ту ж мить і розплився в усмішці від компліменту Скарлет.

— А так, я завів собі крамницю, і непогану, смію думати. Люди кажуть, я вроджений купець.— Він втішено засміявся тим своїм схожим на квоктання сміхом, що завжди гак дратувало Скарлет.

«Самовпевнений старий дурень»,— подумала вона.

— Та ви хоч би за що взялися, досягнете успіху, містере Кеннеді. Але скажіть, ради Бога, як вам пощастило заснувати крамницю? Коли ми з вами бачились позаторік на Різдво, ви ж казали, що не маєте й гроша за душею.

Він прочистив захрипле горло, прочесав п’ятірнею свої баки і всміхнувся сором’язливою нервовою усмішкою.

— Ну, це довга історія, міс Скарлет.

«Богу дяка! — подумала вона.— Може, якраз її й вистачить до самого дому». А вголос промовила:

— То розкажіть же.

— Пригадуєте, коли ми востаннє приїжджали до Тари в пошуках провіанту? Так от, невдовзі по тому я перейшов у бойову військову частину. Тобто пішов на фронт. Інтендантство моє скінчилося. В інтендантській службі, міс Скарлет, відпала потреба, бо ми вже нічого, власне, не могли нашкребти для війська, і я подумав, що здоровому чоловікові місце на передовій. Тож якийсь час я прослужив у кінноті, доки не дістав поранення в плече.

У нього був такий гордовитий вигляд, що Скарлет мусила зауважити:

— Жах який!

— Ні, рана була несерйозна, навіть не зачепило кістки,— дещо розчаровано уточнив він.— Мене відправили на південь до шпиталю, а коли я майже видужав, до міста підступили янкі. Ото гаряча була пора! Це сталося зовсім несподівано, і всі з нас, хто тримався на ногах, подались перетягувати всяке добро з армійських складів та обладнання зі шпиталів до залізниці, щоб вивезти його. Тільки завантажили ми один поїзд, як у місто вдерлися янкі, і ми мусили щодуху тікати з другого кінця міста. Ну ж і прикре було видовище — сидимо ми на дахах вагонів і дивимось, як янкі палять усе те добро, що ми полишили над залізницею. Його було накладено на добрих півмилі вдовж колій, і геть усе те вони спалили, міс Скарлет. Ми й самі насилу встигли дати драла.

— Жах який!

— Справді, таки жах. Чистий жах. А потім наші повернулися до Атланти, і наш поїзд теж сюди прийшов. Ну, а скоро по тому, міс Скарлет, війна скінчилася, і... І стільки всякого там добра валялося — і посуду, і ліжок, і матраців, і коців, і все воно нічиє. Я гадаю, по закону воно все належало янкі. Адже такі були умови капітуляції, еге ж?

— Умгу,— підтвердила, майже нічого не