Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

обіцяв передати Саші для її блогу в соціальній мережі.

Саша склала одяг, підняла руки вгору і зайшла в воду. Дивно, але цього разу холоду вона не відчула. Відчула тільки, як сироти виступили на шкірі, але ні, їй не холодно – дві пари очей із здивуванням і приреченістю споглядали за нею. Хлопці швидко роздяглися, взяли одяг і бензопили і також зайшли в воду.

– Бр-р-р… – сказав Славко.

– Отож… – підтвердив Панін.

Можливо, вони сказали б і щось інше й більш голосно, навіть би крикнули, але група перетинала кордон Заповідника, і будь-який зайвий звук міг привести до краху всієї операції.

Одразу вдягнутися їм не вдалося – в цьому місці річка мала три рукави, пощастило лише в тому, що наступні два вони перейшли в брід, вода доходила максимум до пояса. Грітися, розводити багаття вони не мали часу. Нашвидку витерлися рушниками, що завбачливо захопили із собою, вдяглися і швидким кроком рушили в ліс.

П’ять кілометрів йшли мовчки, не перекинувшись ані словом. Чи то думали хлопці про щось своє, чи то приміряли, які на них чекають наслідки в разі невдачі, невідомо. Наразі Саша думала про одне – як вийти якомога ближче до дороги, звідки вона вже краще зорієнтується, як дістатися до веж для полювання.

До дороги вийшли в бадьорому настрої близько 18.00. Саша огледілася, втягнула носом повітря.

– Що, нюхаєш, чи не смердить «Беркутом»? – пожартував Славко.

– Ні, кабанами.

– Якими кабанами? – здивувався Панін. – Ти про кабанів нічого не казала!

– Ну, такі собі кабани, – знітилася Саша. – Кабанчики, можна сказати… Вони майже безпечні!

– Майже?! – Славко зупинився. – Багато їх тут?

– Та я звідки знаю?! – здивувалася Саша. – Це ж заповідник. Їх тут вирощують, на них полюють… Думаю, що багато! – Їй якось не дуже хотілося розповідати про свої неприємні пригоди з кабанами, що зустріли її тут минулого разу. Менти, пальне закінчилося, бампер відпав у машини, брід не знайшла, вода холодна в річці – а тут ще й дикі кабани!.. Не дуже гладко пригода йшла, м’яко кажучи…

До вишки дійшли вже по-темному, абсолютно нікого не зустрівши по дорозі.

– Ну, – сказав Панін, знімаючи з плечей бензопилу і віддаючи Саші, – пиляйте, Шуро! Вони золоті!

Сам Панін пиляти відмовився: сказав, що він журналіст, і його робота – фотографувати, тобто він – особа нейтральна. Ну, що ж, нейтральна так нейтральна, Саша стала до роботи вдвох із Славком.

Бензопили вона вибирала особисто – гарні, одні з найдорожчих, у найвідомішому будівельному супермаркеті. Але вони, ті бензопили, чомусь не пиляли. Можливо, тому, що супермаркет належав однопартійцям Хазяїна, і бензопили із солідарності відмовлялися псувати його майно, але все ж таки вірогідніше, що через якісь несправності. Зрештою, після докладених зусиль і міцних слів одна з пилок таки завелася і запрацювала як слід.

Пиляли по черзі: спочатку Славко, потім Саша. Підпиляти всі чотири стійки виявилося вкрай нелегко, але проблема була в іншому – вежа не падала. Слідом підпилили східці, але й це не допомогло – розпиляні стійки спокійно собі стояли на місці, і потрібно було докласти великих зусиль, щоб тепер зіштовхнути вежу на землю.

– Давай, взяли, раз-два, раз-два! – Але дерев’яна конструкція була занадто важкою, щоб впасти лише після кількох поштовхів двох людей.

Пиляння і штовхання зайняли близько чотирьох годин. Ніхто з охорони за цей час до них не підійшов і, очевидно, навіть і не наближався.

– Напевне, день УПА святкують! – жартувала Саша, хоча насправді їй уже давно стало не до жартів. Вежа не падала!

Зрештою Саша прив’язала до вежі мотузку і заскочила на дерево – Славко штовхав на землі, Панін фотографував, а Саша розхитувала вежу мотузкою. Тривала ця дурнувата вправа хвилин сорок. Сидячи на дереві, Саша добре відчувала, яка навколо стоїть тиша – чутно лише, як десь там у селі гавкають собаки. Раптом цю тишу розірвав гуркіт – мотузка ледь не висмикнула Сашу з дерева вниз на землю, а за мить вежа впала. Ну як впала – злетіла з підпиляних стійок і трохи нахилилася до землі, відчайдушно гупнувши. Панін кілька разів клацнув фотоапаратом, Славко вже швиденько складав речі:

– Все, все! Досить, ноги, ноги!

Саша злізла з дерева і зробила те, за чим, власне, і дісталася сюди – балончиком написала червоною фарбою на стіні мисливської вежі: «Руки геть від України!», «Кров людська – не водиця!».

Коли вони вже трохи відбігли від вежі до дороги, стало зрозуміло, що навпростець, через ліс їм не пройти – по темному, не знаючи як слід дороги, напевне заблукають. По дорозі виходив великий гак, до того ж, довелося обходити КПП, зате вийшли прямо на село, не довелося навіть пливти по холодній воді. Там уже вставили в мобільні телефони акумулятори – Саша добре запам’ятала науку, коли її вичислили за мобілкою – і дізналися у Ігоря, що, виявляється, вони троє без сліду зникли в Заповіднику, і, очевидно, їх викрала охорона Хазяїна. Про це вже писали на сайтах, бо Ігор реально перелякався, що Саша, Славко і Панін потрапили в біду. І сміх, і гріх. Акція, що реалізовувалася, як анонімна, набула тепер розголосу, і, без сумніву, про їх «подвиг» тепер знали не тільки журналісти і читачі, а й служба безпеки Хазяїна. Яка халепа! Як їх тільки не затримали, не впіймали?!

Ігор заїхав за ними на міні-автобусі, на якому вранці тікав від ментів. Саша не сказала йому ні слова проти, мовчки обійняла і забилася в кут на задньому сидінні.

– Панін! – покликала вона. – Скинеш мені фотки зранку на пошту?

– Як домовлялися! – Панін кивнув головою з темноти. – Але спочатку я у себе їх на сайті дам.

Зранку, точніше, опівдні, як тільки роздерла очі, Саша насамперед кинулася до ноутбука – подивитися, як їхні вчорашні пригоди виглядають на світлинах на сайті, де працює Панін, і скільки вже людей це переглянули, і що пишуть в коментарях. Але на сайті нічого не знайшла. Саша перезавантажила ноутбук, умилася, зробила кави. Очевидно, не проснулася як слід, щось не те шукала або не там. Знову завантажилася, відкрила сайт, погортала. Нуль. Зеро! Набрала мобільний Паніна. Тиша. Ще раз. Тиша. Раптом прийшло смс з незнайомого номера: «Вибач, фоток немає. Панін».

Саша так і сіла. Без світлин всі їхні зусилля були марними. Марними! «Яка я дурна, – докоряла вона собі. – Яка дурна, що довірила робити важливу роботу сторонній людині! Ясно, що головний редактор сайту всрався на тлі вчорашніх нічних повідомлень і не дозволив викликати вогонь на себе! Що