Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

неї. Самій їй буде тяжко. Жінка ледь говорить англійською, не має жодного фаху і, щиро кажучи, мені здається, розумом не вражає. Свою роль я бачу в тому, щоб підтримати сердешну емоційно, доки обличчя її не загоїться й вона не повернеться до чоловіка. А тим часом я сподіваюся, що наш дім не стане місцем арабського вбивства честі[11]. Це травмувало б Джошуа остаточно.

Знаю, це прозвучить зарозуміло, але загалом я не думаю, що Міра (?Мирра — мені треба дізнатися, як точно пишеться її ім’я в разі, якщо доведеться заповнювати для неї заявку на кризовий кредит чи ще на щось) готова прийняти підмогу й підпору, які вона отримала б, якби віддала своє серце Христові. Мені здається, її вабить дружній толерантний настрій, що панує в нашій церкві, а також принадна думка бути вільною жінкою. Для неї християнська віра — ніби спортивний клуб, до якого можна вступити.

Що ж, на годиннику вже скоро пів на другу ночі, а це для мене погана новина, бо Джошуа неодмінно розбудить мене за дві з половиною години, а я ще навіть не в ліжку. За вікном знову чути дощ. Я кохаю тебе і сумую за тобою. Не турбуйся ні про що. Здайся на Ісуса Христа. У твоїй подорожі Він завжди поруч із тобою. (Як шкода, що не я!) Пам’ятай: дії твої провадить Ісус, навіть тоді, коли тобі здається, що ти не готовий.

Стосовно ж нашого давнього знайомого апостола Павла — мабуть, він не схвалив би те, як сильно мені хочеться згорнутися клубочком на ліжку біля тебе. Але справді, чому б нам не цитувати його мудрі настанови стосовно всього іншого? Мій любий, ми обоє знаємо, що врешті-решт ти отямишся від подорожі й відновиш свої сили. А тоді ти вже не матимеш змоги сидіти в своєму зручному номері, писати мені послання й милуватися дощем. Тобі доведеться відчинити двері й узятися до роботи. Як пише святий Павло: «Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час»[12]. І завжди пам’ятай, що я думаю про тебе!

Джошуа теж цілує-обіймає і треться писочком!

Беатріс

Пітер прочитав листа щонайменше разів вісім чи дев’ять, перш ніж змусив себе відірватися від нього. Відтак дістав свою валізу, ту, яка панночці, що реєструвала його на літак авіакомпанії «Virgin Atlantic», здалася замалою для трансатлантичного перельоту в один кінець, закинув її на ліжко й розстібнув. Настав час підібрати собі робочий одяг.

Окрім його Біблії, записників, другої пари джинсів, начищених чорних черевиків, кросівок, сандалій, трьох футболок, трьох пар шкарпеток і трусів, у валізі був іще один предмет одягу, який, коли його пакували, видавався чудернацьким і непотрібним. Імовірність, що він налягатиме його, Пітер оцінював приблизно як таку саму, що розгулюватиме в балетній пачці або смокінгу. Аміківці, які проводили з ним співбесіди, повідомили, що на Оазі немає жодних особливих вимог до одягу, але якщо Пітер має намір проводити багато часу надворі, йому, мабуть, краще вдягнути щось у арабському стилі. Ба більше, Пітерові навпрямець натякнули, що інакше він може неабияк пошкодувати. Тож Беатріс купила йому на місцевому розпродажі мусульманського одягу дишдашу[13].

— Це найпростіша, яку я знайшла, — сказала дружина, показуючи йому цю арабську сорочку за кілька днів до відльоту. — Там були зі золотою парчею, блищиками, гаптуванням...

Він прикинув, приклавши одежину до себе.

— Дуже довга, — сказав Пітер.

— Отже, не треба вдягати штанів, — злегка всміхнувшись, відповіла Беа. — Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш.

Пітер подякував, але дишдашу не приміряв.

— Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні? — запитала Беа. — Мені вона здається дуже чоловічою.

— Нормальна, — відказав Пітер, спаковуючи річ подалі.

Чоловіка турбувала не жіночність — він не міг уявити, що походжатиме, наче якийсь актор із старих фільмів на біблейські теми. Це здавалося марнославством, зовсім несумісним із тим, що проповідувало сучасне християнство.

Одна прогулянка Оазою змінила Пітерову думку. Його джинсівка, що так і лежала безладною купою на підлозі, висохнувши, стала цупкою, як брезент. Арабська блуза і схожі на піжамні штани — одяг, який Пітер уже бачив на кількох аміківцях — були б, мабуть, ідеальним варіантом, але його дишдаша завдовжки по кісточки теж чудово згодиться. Можна взути до неї сандалії. Пусте, що він виглядатиме, наче зібрався на костюмовану вечірку в маскарадному вбранні шейха. Тут ідеться про практичність. Пітер дістав дишдашу з валізи й розгорнув її.

Та, на його превеликий жаль, сорочка виявилася забризканою ляпками чорного чорнила. Кулькові ручки, що луснули під час польоту, вихлюпнули свій вміст просто на білу тканину. До того ж, готуючись покинути зореліт, він утрамбував речі у валізі щільніше, і, як наслідок, чорнильні ляпки, поперебивавшись, стали скидатися на малюнки з тесту Роршаха.

Утім... утім... Тримаючи одежину у витягнутих руках, Пітер струснув нею, щоб та розправилася. Сталося щось дивовижне. Випадковий чорнильний візерунок перетворився на хрест, християнський хрест, просто посеред грудей. Якби чорнило було червоним замість чорного, це виглядало б майже як ознака на одязі середньовічного хрестоносця. Майже. Ляпки були неохайними, з краплинами довкола них і окремими зайвими лініями, що псували досконалість малюнка. Хоча... хоча... ці примарні лінії, ледь помітні над поперечиною хреста, можна було витлумачити як кістляві руки розіпнутого Христа... а в цих шпичакуватих плямках трохи вище можна було побачити тернини з Христового вінця. Пітер похитав головою: це була його слабкість — бачити в усьому знамення. І все-таки хрест був тут, на одязі, де жодного хреста раніше не було. Він торкнувся пальцем чорнила, щоб глянути, чи воно не маститься. Окрім трохи липкої плями в самому центрі, все засохло. Бери та й надягай.

Пітер накинув