Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

за дня скромною і цнотливою, вночі насувала на нього крізь звивисту темряву сну: обличчя спотворене хтивим лукавством, в очах світиться звіряча радість. Лише з ранком приходив біль невиразного спогаду про темне оргіястичне буйство, з його гострим і принизливим відчуттям святотатства.

Він знову почав свої мандри. Затаєні осінні вечори водили його по вулицях, як водили, бувало, кілька років тому по тихих дорогах Блекрока. Та не було тут охайних садків, ані привітного світла у вікнах, — ніщо вже не впливало ніжно у нього тепер. Лише іноді, коли жага вщухала і спустошлива насолода поступалася місцем менш болючій млості, на задниках його пам'яті пропливав образ Мерседес. Він знову бачив побілений будиночок серед трояндових кущів при дорозі, що вела у гори, і згадував свій смутно-гордовитий жест відмови, який мав зробити там, коли стоятиме з нею у залитому місячним сяйвом саді після років розлуки й пригод. У такі хвилини солодкі монологи Клода Мельнота самі приходили на вуста і знімали неспокій. Тоді його торкало ніжне передчуття побачення на знаному місці, якого він так колись вичікував, і — попри жахливу дійсність, що пролягла між його тодішньою й теперішньою надіями, — передчуття давно вимріяної святої зустрічі, з якою спаде з нього слабкість, і боязнь, і недосвідченість.

Такі хвилини минали, і спустошливе полум'я хоті спалахувало знову. Вірші втікали з вуст, тваринні крики й немов-ні, брутальні слова виривалися з мозку, пробиваючи собі дорогу. Кров бунтувалася. Він мандрував навмання темними грязькими вулицями, вдивляючись у пітьму завулків і брам, жадібно вслухаючись у кожен звук. Він підвивав, мов хижак, що втратив слід здобичі. Він прагнув згрішити з кимось таким як сам, примусити інше створіння згрішити разом і разом упитись гріхом. Він чув, як щось темне й невідпорне суне на нього з пітьми, щось скрадливе і клекітке, ніби повінь, сповнює його собою. Цей клекіт, схожий на белькотання вві сні багатьох-багатьох людей, затопив йому вуха; незримі струмені проникли в його єство. Мука цього проникнення була така, що пальці йому судомно стислися, зуби зціпились. Він витягнув руки на вулиці, хапаючи цю нетривку млосну з'яву, що не давалась йому і дражнила його, і крик, так довго здушуваний в горлі, вихопився з вуст. Він вирвався, як зойк відчаю з обителі страждальців, і вмер благальним зойком — крик про злочинну загубленість, що був лиш відлунням сороміцького напису, відчитаного ним на слизькій стіні пісуару.

Він забрів у лабіринт вузьких, засмічених вуличок. З брудних завулків долинали верески, крики, лайка та п'яні співи. Він незворушно прямував далі, тільки гадав, чи не забрів він часом у єврейський квартал. Від будинку до будинку з боку на бік переходили вулицю жінки та дівчата у довгих яскравих сукнях, напахчені і неквапні. Його ухопив дрож, очі ослабли. Перед стурбованим зором на тлі димного неба запалало жовте полум'я газових ріжків, наче перед вівтарем. Перед дверима, в освітлених передпокоях — скрізь збиралися гурти людей, одягнутих немов до якогось обряду. Він був в інакшому світі; він прокинувся з довговічного сну.

Він тихо стояв серед вулиці, тільки збурене серце калатало об груди. Молода жінка у довгій рожевій сукні поклала руку йому на рамено й зазирнула в обличчя. Вона сказала весело:

— Добривечір, хотінчику!

Кімната її була тепла й світляста. У розлогому фотелі біля ліжка сиділа велика лялька з розставленими ногами. Він марно силкувався витиснути бодай слово, щоб здаватися невимушеним, і лиш спостерігав, як вона розстібає сукню, як гордовито і впевнено тримає напахчену голову.

Коли він так мовчки стояв посеред кімнати, вона підійшла й обняла його, весело і по-справжньому. Повні руки міцно притулили його до себе, і він, бачачи серйозний спокій її обличчя, відчуваючи тепле, спокійне дихання її грудей, ледь не вибухнув істеричним плачем. Сльози радості й полегші заблищали в його щасливих очах, губи розтулились, хоч не випустили ні слова.

Вона дзеленькливо провела рукою по його волоссі, назвавши маленьким капосником.

— Поцілуй мене, — сказала вона.

Та губи його не схилялись до поцілунку. Він хотів, щоб руки її отак тулили його міцно в обіймах, щоб пестили поволі, поволі, поволі. В обіймах цих рук він раптом став сильним, безбоязним і певним. Тільки губи ніяк не схилялися до поцілунку.

Враз вона нагнула його голову і притисла губи до губ, і в одвертому погляді піднятих на нього очей він прочитав значення її рухів. Це було понад його сили. Він закрив очі і здався, тілом і душею, забувши про все на світі, крім темного натиску м'яко розтулюваних уст. Вони тисли йому на уста, і тисли на мозок, немов промовляли до нього без слів; і між ними він вчув досі незнаний і несміливий тиск, темніший, ніж млість гріха, легкіший, ніж звук чи запах.

Розділ третій

Впали швидкі грудневі сутінки, гепнувшись по-блазенському на землю після тьмяного грудневого дня, і, дивлячись у тьмяний квадрат вікна класу, він відчув, що шлунок його благає їжі. Він сподівався, що на вечерю буде рагу — ріпа, морква і товчена картопля з жирними шматками баранини, які зачерпують разом з густим, перченим, мукою підбитим соусом. Запхни це у себе, радив йому шлунок.

Настане понурий, таємничий вечір. У ранньому присмерку де-не-де спалахнуть жовті ліхтарі, освітивши убогий квартал борделів. Він довго кружлятиме вулицями, колуючи щораз ближче і ближче, тремтячи від страху й радості, поки ноги не звернуть раптом за темний ріг. Повії саме виходитимуть з домівок, готуючись до ночі, ліниво позіхаючи зі сну, поправляючи шпильки у збитому волоссі. Він спокійно минатиме їх, чекаючи, коли стрепенеться його власна воля, або гукне його гріхолюбну душу їхня ніжна напахчена плоть. А поки він блукатиме в очікуванні цього поклику, чуття його, затуркані лише його бажанням, тонко підмітять усе, що ранить чи принижує їх: зір — кільце піни від пива на незастеленому столі, фото двох виструнчених вояків чи крикливу театральну афішу; слух — тягучу говірку, манеру привітань:

— Здоров був, Берті, що доброго надумав?

— Це ти, голубчику?

— Номер десятий. Свіженька Неллі чекає на тебе.

— Вечір добрий, чоловіченьку! Зайдеш розважитись?

Рівняння на сторінці його зошита почало розпускати дедалі ширший хвіст, помережаний очима-зорями, наче у пави; а коли очі-зорі коефіцієнтів зазнали скорочення, хвіст став повільно згортатися знов. Коефіцієнти з'являлися і зникали, немов очі, що розплющуються й заплющуються; очі розплющувалися і заплющувалися, немов зірки, що народжуються і гаснуть. Неозора круговерть зоряного життя виносила його втомлений ум ген