Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Будь ласка. – У мене паморочиться в голові. – Думаю, я вже йду.

Клер повертає авто на бічну вуличку. Дощ уже тарабанить по машині, ми наче їдемо через автомийку.

– Поцілуй мене, – вимагає вона.

Я цілую і зникаю.

Понеділок, 28 вересня 1987 року (Клер шістнадцять)

Клер: В понеділок у школі на мене всі дивляться, але ніхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррієт, після того як однокласники знайшли її шпигунського записника. Пройтися коридором – це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англійську, а це перший урок, усі замовкають. Сідаю поруч із Рут. Вона всміхається і, схоже, стурбована. Я також нічого не кажу, але потім під столом відчуваю її руку, гарячу і маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потім містер Партакі заходить у клас, і вона її забирає. Містер Партакі помічає, що в класі неприродна тиша. Він м’яко каже:

– Сподіваюсь, ви добре провели вихідні?

– О, так, – відповідає Сью Вонґ, і класом пробігає нервовий смішок.

Партакі спантеличений, зависає тривала пауза. Відтак він каже:

– Ну, добре, тоді берімося за «Біллі Бадда». У тисяча вісімсот п’ятдесят першому році Герман Мелвілл опублікував роман «Мобі Дік, або Білий Кит», який американська громадськість зустріла з величезною байдужістю…

Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.

– Усе гаразд? – запитує вона.

– Здебільшого.

– Я зробила, як ти сказала.

– О котрій годині?

– Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.

– Добре. Багато людей побачило його?

– Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.

Коридори практично порожні. Стою перед кабінетом французької мови.

– Клер, я розумію, чому ти це зробила, але я не розумію, як ти це зробила.

– Мені допомогли.

Лунає дзвінок, і Рут підстрибує.

– Боже. Я вже вп’яте підряд запізнююсь у спортзал! – Вона відходить так, ніби на неї діє потужне магнітне поле. – Розкажеш за обідом, – гукає Рут, а я повертаюся і йду в клас мадам Сімони.

– Ah, Mademoiselle Abshire, asseyez-vous, s’il vous plait[29].

Сиджу між Лаурою і Гелен. Гелен пише мені записку: «Молодчина». Клас перекладає Монтеня. Ми тихо працюємо, а мадам ходить класом і виправляє нас. Я не можу зосередитися. Вираз обличчя Генрі, після того, як він копнув Джейсона: абсолютно байдужий, наче він щойно потиснув його руку, наче він думав про всілякі дрібниці, а потім хвилювався, бо не знав, як я відреагую. Здається, Генрі подобалося завдавати Джейсону болю. Так само як Джейсону подобалося завдавати болю мені? Але ж Генрі хороший. Хіба це нормально? А чи нормально, що я хотіла, щоби він це зробив?

– Clare, attendez[30], – каже мадам, стоячи збоку біля мене.

Після дзвінка всі знову вибігають з класу. Я йду з Гелен. Лаура винувато обіймає мене і біжить на урок музики в інший кінець будівлі. А в нас із Гелен третій урок у спортзалі.

Гелен сміється.

– Ну, блін, ти і дівчинка. Я ледь повірила своїм очам. Як ти прив’язала його до дерева?

Я вже втомилася від розпитувань.

– У мене є знайомий, який таким займається. Він і допоміг мені.

– Хто «він»?

– Один з татових клієнтів, – брешу.

Гелен хитає головою.

– Не вмієш ти брехати.

Посміхаюся і нічого не відповідаю.

– Це Генрі, так?

Киваю головою і прикладаю палець до губ. Ми прийшли до спортзалу для дівчат. Заходимо в роздягальню, і – абракадабра! – всі дівчата припиняють говорити. Здається, залишки розмов наповнюють цю тишу. Наші з Гелен шафки поряд. Відчиняю свою й дістаю спортивний костюм і взуття. Міркую над тим, що маю робити тепер. Знімаю туфлі і панчохи, роздягаюсь до спідньої білизни; ліфчик зараз не ношу, бо мені надто боляче.

– Гей, Гелен, – кажу.

Знімаю кофтину, і вона повертається.

– О, Господи, Клер!

Синці на вигляд ще гірші, ніж учора. Деякі з них набули зеленуватого відтінку. На стегнах – шрами від пояса Джейсона.

– О, Клер. – Гелен підходить і обережно мене обіймає. Кімнату огортає тиша. Дивлюся через плече Гелен і бачу, що всі дівчата зібралися навколо нас, і всі вони дивляться. Гелен виструнчується, дивиться на них і промовляє: «Ну?» Хтось позаду починає плескати у долоні. Відтак усі вони плескають і сміються, розмовляють і веселяться. Відчуваю себе легкою. Легкою, мов повітря.

Середа, 12 липня 1995 року (Клер двадцять чотири, Генрі тридцять два)

Клер: Лежу в ліжку, майже сплю, коли відчуваю, як рука Генрі пестить мій живіт. Розумію, що він повернувся. Розплющую очі. Він нахиляється і цілує маленький шрам від опіку цигаркою; у тьмяному нічному світлі торкаюся його лиця. Промовляю:

– Дякую.

Він відповідає:

– Був радий допомогти.

Це єдиний раз, коли ми про це говорили.

Неділя, 11 вересня 1988 року (Генрі тридцять шість років, Клер сімнадцять)

Генрі: Теплого вересневого полудня ми з Клер у садку. На галявині під золотим сонцем гудуть комахи. Усе довкола огорнене тишею. Бачу, як між сухотрав’ям від тепла мерехтить повітря. Ми під яблунею. Клер спирається об стовбур, підклавши подушку. Я лежу, поклавши голову їй на коліна. Ми поїли, навколо нас розкидані залишки обіду впереміш з опалими яблуками. Я сонний і задоволений. У моєму теперішньому нині січень, і ми з Клер сваримося. А ця літня інтерлюдія – просто ідилія.

Клер промовляє:

– Я хотіла б намалювати тебе ось таким.

– Догори ногами? І сплячим?

– Розслабленим. Ти такий спокійний.

Чому б і ні?

– Давай.

Ми тут передовсім тому, що Клер потрібно намалювати дерева для уроку мистецтва. Вона бере до рук свій альбом і вугільний олівець. Розташовує альбом на колінах.

– Мені посунутись? – запитую.

– Ні, це багато що змінить. Ляж, як ти тепер лежав, будь ласка.

Ліниво повертаюсь, розглядаючи візерунки гілля на тлі неба. Непорушність – це дисципліна. Коли читаю, то можу не ворушитись досить довго, але позувати Клер завжди навдивовижу складно. Навіть та поза, що спершу здається дуже зручною, стає катуванням після п’ятнадцяти хвилин непорушності. Не рухаючи нічим, окрім очей, дивлюсь на Клер. Вона поринула в малювання. Коли Клер малює, схоже, ніби світ розсипався і щезнув, лишивши тільки її і предмет її зацікавлення. Ось чому я люблю, коли Клер малює мене: вона дивиться на мене надзвичайно уважно. В такі