Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

хмаринка. Хвиля повітря, котра сплинула в долину, струсила цементовий пил з кущів ліщини і соняхів.

— Поганці, — повторила пані Бурґанова лагідно.

Потім витягла чоловіка з-під помпи, відгорнула йому волосся і дбайливо оглянула рану.

— На свіжому повітрі моментово засохне, — сказала і ввічливим жестом запросила мене до хати.

2

У кухні висіли десятки закурених картин.

Пані Бурґанова ставила під кожною крісло, ставала на нього тяжко і вологою шматою витирала полотно, коли враз сліпучо-яскраві барви осяяли кухню.

Що п’ять хвилин будинок здригався від детонації з полігону, а в креденсі дзвеніли кубки і тарілочки. Мосяжне ліжко на коліщатках за кожним вибухом гранати переїжджало трохи далі, а пані Бурґанова щоразу зиркала в напрямку вибуху і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Пан Бурґан тицяв у картини серпом і пояснював:

— Як бачимо, коли мій хлопець малював цей «Захід сонця над південночеським ставом», то взувся в черевики на розмір менші. А коли малював цей «Мотив з Карлштайну», то загнав собі в п’ятку цвях на півсантиметра… А тут, коли працював над «Буковим лісом під Літомишлем», впродовж цілого дня ані разу не вийшов за малою потребою… А тут, прошу глянути, коли він творив «Коні, що пасуться під Пржибиславом», то стояв по пояс у смердючому багні… А коли малював «На вершині гори», то перед тим як приступити до творення, три дні постив.

Пан Бурґан пояснював, а пані Бурґанова під кожною названою картиною ставила крісло, тяжко на нього вилазила і витирала мальовидло вологою шматкою, а при цьому що п’ять хвилин позирала понад мури в напрямку вибухів і щоразу лагідно проказувала:

— Поганці…

Потім задзвонило на полудень, і мосяжне ліжко проїхало на мосяжних коліщатках аж під протилежну стіну.

Пан Бурґан показав останню картину.

— Як бачимо, цей твір син назвав «Зимовий настрій», а коли його творив, скинув черевики, закасав штанки і протягом години милувався мотивом, стоячи в січні у зимовому потоці…

— Поганці…

Запанувала гнітюча тиша.

Пані Бурґанова перетягла мосяжне ліжко через цілу кухню на давнє місце.

— Гарні картини, глибина переживання бачиться як на долоні… Але чому Їрка взуває на розмір менші черевики, чому, малюючи, забиває собі цвяха в п’ятку, чому влазить на босяка до січневого потоку, чому?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Бачите, — сказав пан Бурґан, — наш хлопець не має академії… Тому нестачу освіти заступає сильними враженнями… бо, аби-сьте знали, ми вас тому й закликали… Ми би-сьмо хтіли знати, чи наш хлопець не міг би зайнятись мистецтвом у Празі?

— Їрко, — кажу, — ти малюєш ті пейзажі у пленері? Звідки береш, де знаходиш такі чудові барви? Де ти здобув уміння поєднувати синє і червоне? Імпресіоністи би ся не повстидали таких кольорів. Звідки ти їх береш?

Пан Бурґан відгорнув серпом фіранку, з якої посипався дрібнесенький пил.

— Бачите? — загукав. — Бачите цей колорит? Майже всі картини, які ви бачите у цій кухні, були мальовані в цій місцині. Прошу поглянути на цю оргію барв!

Пан Бурґан притримував фіранку, а я вдивлявся разом з ним у краєвид, що був сірим, як стадо старих слонів, кожен найменший рух зривав із землі пасмо цементного пилу, сивим полем люцерни трактор волочив косарку, за якою клубочилася сива хмара, наче за автом, що трюхикало закуреним гостинцем, на третьому чи й четвертому полі стояв драбинястий віз, юнак подавав на нього снопи жита, а кожен сніп, якого підносив, здавалося, горів — так з нього курилося і диміло.

— Бачите цей колорит? — помахав пан Бурґан серпом.

На зрубі з’явився солдат, рвонув кільце з гранати і кинув її перед себе.

Мосяжне ліжко знову почало мандрувати.

Пані Бурґанова, о диво, мовчала.

— Поганці, — кажу.

Поклала мені руку на рамено, глипнула з-під обвислої повіки, що нагадувала налисник, і по-материнському проказала:

— Ви нє, ви, пане, ніколи нє. То тілько ми, тутейші, маємо право клясти. Але ми не проклинаємо, ми тільки собі таку полегкість робимо. То є така умовлена гра. Бо ж то наші вояки. То, знаєте, пане, так само, як в родині. Вдома теж можна собі на те і се дозволити, один другого може обкласти, як має бути, послати до дідька і взагалі. Але це можуть дозволити собі іно члени родини. Ніхто інший не має права, в жоднім трафунку. З нашого татуська можемо дерти лаха тілько Їрка і я… ніхто інший… але як ви гадаєте? Чи має той наш хлопець їхати до Праги? Чи зробить там щось для чеського малярства?

Питаючи, пані Бурґанова дивилася всевідаючими очима, котрі здатні були помітити навіть пилинку на дні моєї душі.

— Прага — це мов кліщі для породіллі, — кажу, опустивши очі, — а ці картини, то вже не проби пензля, а таки дозрілі твори. Думаю, що міг би вирушити за славою…

— Побачимо, — відказала пані Бурґанова.

Пан Бурґан відчинив двері до покою і показав серпом.

— Наш хлопець також різьбить, бачите? — вигукнув і постукав серпом об гіпсову статую, що набубнявіла горбиками велетенських м’язів.

— «Геракл без вепра», — сказав.

— Неймовірно! Що за біцепси! — кажу. — Їрку, друже, хто тобі позував? Якийсь штангіст чи боксер тяжкої ваги?

Їрка дивився в підлогу і червонів.

— Ані штангіст, ані боксер, — сказав пан Бурґан, — а я! — і тицьнув у свої груди серпом.

— Ви?

— Я! — тішився маленький пан Бурґан. — Наш хлопець усе потрафить. Наш хлопець іно зачує, як капає кран, то відразу хапає олівця і рисує Ніагарський водоспад, наш хлопець, коли вколеться в палець, то відразу питає, скільки коштує похорон третьої кляси. Мінімальні збудження, максимальні результати, — додав, кліпаючи очима.

— Звідки, пане Бурґан, ви так добре на тім ся розумієте? — кажу.

— Та ж я із самих Вршовиць! — вигукнув і почіхався серпом у голову. — Бачили-сьте, може, Шекспірових «Троїла і Крессиду»? Яких чверть віку тому я був статистом у цій комедії в театрі на Виноградах. У п’ятій дії потребував режисер дві гарні голі статуї на ґзимсі. Ну, то одну з тих статуй зображав я, помальований на бронзово, а ту другу голу статую грала одна дівчина. Щовечора протягом п’ятого акту ми лежали голісінькі нерухомо на ґзимсі в сліпучому світлі рефлекторів, згори на нас гапилися працівники сцени, особливо на ту файну дівчину… А коли «Троїла і Крессиду» зняли з афіші, я попросив у тої голої, помальованої на бронзово дівчини її руку, а вона відповіла: Так… І живемо вже зі собою двадцять