Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

до Англії. За два дні ми потрапили в смугу пасатів і без перешкод помчали на південь. Проминувши Нову Голландію, судно взяло курс на південний захід, а потім обійшло мис Доброї Надії. Кілька разів капітан заходив у порти, щоб запастися провізією та свіжою водою; наше плавання було досить щасливим. Але до самого прибуття в Англію в мене жодного разу не виникло бажання залишити корабель і зійти на берег.

За дев’ять місяців після мого звільнення, третього червня тисяча сімсот шостого року, наше судно щасливо прибуло в Даунс. Я запропонував капітанові як платню за моє перебування на кораблі всі гроші, що мав, але він не взяв жодного пенні. Ми розпрощалися як добрі друзі, і я змусив містера Вілкокса пообіцяти в будь-який час бути гостем у моєму будинку в Редрифі.

У порту я винайняв коня і супровідника. Під час поїздки, розглядаючи дерева й будинки, стрічних і тварин, я ніяк не міг позбутися відчуття, що перебуваю в Ліліпутії. Весь час боявся когось ненавмисне розчавити, часом голосно кликав перехожих і кілька разів ледь не заплатив за свою грубість. Мені було важко впізнати рідні місця, і я насилу знайшов шлях до власного будинку.

Двері мені відчинив старий слуга. Я низько опустив голову, переступаючи поріг, а коли дружина, плачучи від радості, вибігла назустріч, щоб мене обійняти, – присів навпочіпки, вирішивши, що їй до мене не дотягтися. Дочка стала навколішки, чекаючи на моє благословення, однак я навіть не помітив її, тому що звик високо закидати голову, спілкуючись із велетнями. Замість привітання я почав дорікати дружині за те, що вона занадто економила за моєї відсутності, тому що обидві вони перетворилися на справжніх заморушків… Словом, я поводився так дивно, що у моїх близьких виникла підозра – чи не схибнувся я остаточно в своїх мандрах. Ось якою є сила звички!

Незабаром усі непорозуміння були забуті, а стосунки з родиною та друзями знову стали найтеплішими. Так і закінчилася друга частина моїх подорожей.

Вибравши момент, дружина врочисто оголосила, що моря я більше не побачу, але примхлива доля вирішила по-іншому, тож навіть мати моїх дітей і віддана дружина не змогла вберегти мене від нових, іще неймовірніших пригод.

Частина третя

Лапута, Бальнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдриб і Японія

Розділ 1

Я не пробув удома і десяти днів, коли до мене в гості завітав Вільям Робінсон із Корнуелса, капітан корабля «Добра надія». Колись я служив хірургом на іншому судні під його керівництвом і ходив із ним у Левант. Робінсон завжди поводився зі мною швидше як із братом, а не як із підлеглим, і я переконаний, що, дізнавшись про моє повернення, він вирішив відвідати мене по-дружньому, щоб висловити свою радість із того, що я повернувся з далеких мандрів живим і здоровим. Ми довго бесідували, і наприкінці нашої зустрічі капітан Робінсон зауважив, що за два місяці вирушає до Ост-Індії, а потім просто запропонував мені місце хірурга на своєму кораблі. У моєму розпорядженні, запевнив він, будуть двоє помічників і ще один хірург, а платитимуть мені вдвічі більше, ніж зазвичай, тому що я знаю морську справу не гірше за капітана і зможу допомагати йому порадами.

Робінсон наговорив стільки милих речей, що я вже ніяк не міг відмовитися від його пропозиції. Попри пережиті негаразди, жага бачити світ палила мене так сильно, як і раніше. Залишалася єдина перешкода – умовити дружину, але й вона врешті погодилася, бо дуже вигідним мало бути це плавання.

Ми знялися з якоря п’ятого серпня 1706 року і прибули до форта Сен-Жорж 11 квітня 1707 року. Там ми простояли три тижні, поповнюючи екіпаж судна, а потім рушили в Тонкін, де капітан вирішив почекати певний час, тому що товари, ним замовлені, могли бути готові до відправки лише за кілька місяців. Бажаючи хоча б частково окупити витрати від тривалої стоянки, Робінсон придбав невеликий шлюп, навантажив його тими товарами, якими тонкінці звичайно торгують із сусідніми островами, і відрядив мене з командою з чотирнадцяти чоловік у коротке плавання.

Не минуло й трьох днів, як здійнялася сильна буря. Протягом п’яти днів ураганний вітер гнав нас на північний схід, згодом погода покращилася, хоча дужий західний вітер не вгавав. На десятий день за нами погналися два піратські судна і незабаром наздогнали наш перевантажений шлюп.

Пірати кинулися на абордаж і увірвалися до нас на палубу одночасно з двох боків, після чого зв’язали команду й заходились обшукувати судно.

Серед цих негідників я помітив одного голландця, який зажив у своїх спільників авторитет. Прознавши, що ми англійці, він присягнувся, що неодмінно кине нас у море. Я почав пояснювати, що ми християни, мешканці країни, яка перебуває у дружніх відносинах із його батьківщиною, та вмовляв його просити за нас перед ватажками піратів. Ці слова розлютили голландця. Він повторив свою погрозу та, обернувшись до товаришів, збуджено заговорив невідомою мені мовою, часто повторюючи слово «христіанос».

Найбільшим судном піратів командував капітан-японець, який ледве розмовляв голландською. Він наблизився до мене, поставив кілька запитань, на які я відповідав ввічливо та з гідністю, й оголосив, що нас помилують. Я вклонився капітанові та мовив, звернувшися до голландця, що мені боляче бачити в язичнику більше милосердя, ніж у християнинові. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про ці слова. Негідник голландець, хоча й не зміг переконати обох піратських капітанів кинути мене в море, все ж таки домігся від них згоди взяти мене на випробування, гірше за смерть.

Моїх матросів розділили та розвели по піратських суднах, а мене посадовили в човен, забезпечивши веслами, вітрилом і запасом харчів на чотири дні, та відправили на волю хвиль і вітрів. Коли я спускався у вутле суденце, голландець, стоячи на палубі шлюпа, осипав мене прокльонами й лайкою.

Незадовго до зустрічі з піратами я визначив положення нашого судна – ми перебували на 46° північної широти і 183° східної довготи. Відійшовши на значну відстань від піратських кораблів, я видобув із кишені сховану мною підзорну трубу й побачив на південному сході велику кількість островів. Вітер був попутний, я підняв вітрило й за три години досяг берега. На жаль, виявилося, що це не острів, а гола скеля, оточена морем. Проте я зібрав тут багато пташиних яєць і, видобувши вогонь, розклав багаття із сухих водоростей та спік яйця. Ця страва правила мені за вечерю, оскільки я вирішив берегти свої запаси. Я перебув ніч під захистом скелі на купі вереску і спав дуже добре.

Наступного дня я вирушив до іншого острова, звідти до третього, потім до четвертого, то йдучи під вітрилом, то веслуючи. На п’ятий день я взяв курс до останнього з відкритих мною островів, який лежав на південний схід від першого.

З’ясувалося, що він розташований набагато далі, ніж мені здавалося, і тільки за п’ять годин я досяг його берегів. Довелося обійти його майже весь, перш аніж удалося знайти зручне місце для стоянки – це була невелика бухточка, лише втричі ширша за мій човен. Острів був кам’янистим, де-не-де виднілися галявини, вкриті квітучими рослинами. Попоївши, я сховав залишки провізії в одному з гротів у скелях на березі. Ніч я провів у тому-таки гроті, але цього разу спав не дуже добре – важкі думки перемогли втому. Ранок я зустрів у надзвичайно пригніченому