Читати книгу - "№1"

на порозі і гнітюче дивилися мені у вічі тисячами всіляких заборон, розстрілів, арештів, крахів ілюзій, крут, зрад, чорних рад. Було би краще, якби ця чорнота проходила повз мене, світлоокого. Але ж ні, вона не проходить, бо ти — заручник історичних травм, ти мусиш додивитися до кінця цей багатовіковий фільм жахів. І співпереживати, пам’ятати, тремтіти, ридати, обурюватися, жаліти себе, винуватити весь білий світ, що ти не з числа щасливого племені, а ось із цього босоногого, сповненого сліз. Із кожним уприскуванням безталанного минулого я відчував, як щось міняється на молекулярному рівні. Я ніби ставав важчим, і це ніяк не пов’язано з набиранням ваги.

Що більше в мене заливали цей коктейль народних поразок, то більше захисних китайських стін я вибудовував від страшного минулого. Освоюючи його з кожною чвертю і семестром, я обростав надійними мурами, через які вже не могли прорватися всі ці босоногі привиди з малобюджетного хоррору. І мені полегшало. Мені так полегшало! Я почав застосовувати технологію мами Теклі — сприймати минуле як щось космічно далеке, схематичне, яке не бентежить, не торкає, не викликає сльози. Я припинив ставитися до історії як до впихання руки в мішок зі зміями. Так, минуле мого народу ще дивилося на мене з хвилюючої чорної ями, але вже не було так страшно. Вони могли далі вливати в мене що завгодно — але я вже мав антидот. Ним була потужна, успішна історія чужих монархій, епос із королівськими маєтками, балами, придворними інтригами, середньовічним етикетом і модою, задоволеннями, цнотливою розпустою, салонною музикою. Я навіть фотосесію зробив собі у відповідній стилістиці. Отруєний історією халуп, в яких напівзоологічним життям жили замучені-розбиті-мов-паралітики-на-роздоріжжі, я лікувався історією замків і розкішних палат. На несвідомому левелі я блокував усю ту спадщину, яка хотіла заповзти в мене і повсюдно розставити капкани неперервного плачу.

І минуле поволі змирилося, втишилося, перестало кипіти, бухтіти й викидати назовні своїх аґентів впливу. І тепер я за нього спокійний, бо ця антилопа не має абсолютно ніяких шансів проти нового часу, де за вікном пролинають надзвукові літаки, розробляються нанороботи, музика передається по блютузу, молодь ходить у взутті з люмінесцентними шнурівками, роблять операції трансґендерам і грають у шахи з комп’ютером. Конкурс померлих на кращу живучість добігає кінця. Вони вертаються туди, де їм і місце, — на сторінки нецікавих, нудних бібліотечних книжок, що їх мама Текля ніколи навіть у руки не взяла б.

Убити минуле. Убити, не дати йому жити. Лишити минуле в минулому. Це — заповітна мрія Ірусі. В місто М, обране методом сліпого жеребкування, вони приїхали по обіді. Була рання осінь.

— Не скажете, в кого можна винайняти кімнатку?

Сказали, показали, провели. Друга хата від рагсу. Маховик рутинного життя в місті без подій запустився. Місто й справді ніби іґнорувало події. Нічого землетрусного не відбувалося, ніщо нікого не дивувало. Знайшлася робота на швейній фабриці, Галя набула нових подружок через дорогу. І головне — у них була ванна. Своя ванна, в яку можна було набрати гарячої води й обережно зануритися, заплющивши очі. Іруся зі Стефком плакали. Плакали від радості, що в них є ванна. Плакали, як малі діти. Хто міг би подумати, що звичайнісінька біла чавунна ванна здатна викликати сльози щастя.

Іруся почала приймати ванну майже щодня. Вона виварками гріла воду, просила Стефка вилити окріп у ванну — і починався ритуал блаженства. Вона ніби спеціально відтерміновувала ту мить задоволення, коли можна було дозволити гарячій воді очистити її від минулого. Ванна відповідала взаємністю. Здавалося, вона могла помістити у себе цілий Усесвіт пережитого. Кожна така процедура зцілювала Ірусю, вона з заплющеними очима розніженим тілом віддавала воді кожен день-тиждень-місяць-рік. Завжди навстоячки, завжди похапцем, завжди у чужій присутності, завжди у чужому місці. І так — роками. А тут — твоя ванна чекає тільки тебе одну, щоби зцілити. Життя налагоджувалося. Минуле почало відпускати.

Стефко всерйоз узявся за черевики, мешти і чоботи. Він був чудовий взуттяр, без перебільшення. Цьому його навчив покійний дідо ще підлітком. Вірші й оповідання — все це чудово, але жити на щось треба. Цілий день — на промисловій базі, куди взяли без проблем, а ввечері і вночі — взуття. Гадаю, його душа зараз має саме цей запах — запах вичиненої шкіри і різкого клею жовто-рудого кольору, який з’єднував поверхні на амен. Він мав цілий бардачок шевських причандаль, усякі різці, текси, копіри, пробійники, шила, пазовики. В цьому була якась магія: кусень натуральної шкіри, відзнятий розмір ноги — і за кілька днів у кімнаті на копиті красувалася напастована пара мештів, яких не купиш у жодному універмазі. З того й виживали. Планова економіка унеможливлювала вільний продаж кустарного взуття, тому Іруся їздила в сусідній райцентр збувати товар. Прокидалася о пів на п’яту ранку, першим же рейсом їхала і хутко верталася назад, щоби встигнути на свою зміну. Одна з таких поїздок вистрелила в бабцю минулим.

Автобус був переповнений. Під кожним сільським стовпом напихалися люди, які теж їхали кудись із певної нужди, і в очах кожного — зосереджена порожнеча. Іруся часто їздила транспортом, а це таке місце, коли ти постійно вивчаєш дрібниці та другорядні речі: міміка під час глибокої задуми, колір ниток на дошитому ґудзику, заводські написи в салоні автобуса-пазика, рисунок на беретці, родимки-бородавки, червоні прожилки в очних яблуках пасажирів.

Те, як людина поводиться в дорозі, промовляє про неї чи не найбільше. Я постійно в цьому переко­нуюся насамперед у поїздах. Є люди, які заходять у купе спокійно, без зайвих тілорухів, вони пізніше дозовано ­присутні всю дорогу, з ними комфортно ділити мікропростір. А є люди з цілковитим психозом: вони заходять на адреналіні, підкреслено по-діловому починають організовувати місце своєї одноразової ­ночівлі, телефонують усій телефонній книжці, кількаразово виходять і заходять невідомо навіщо, нервово дриґають ногами і всім виглядом демонструють свою збудженість. Потім вони дістають варені яєчка (о Господи!!!) або копчені крильця (о Господи!!!), які запивають газованим солодким напоєм щось на кшталт живчика. За цю несамовитість я ладен пристрелити їх із калашникова.

Іруся пережила значно екстремальніше випробування на людей у дорозі. Їх везли до Сибіру товарняком. Ні помитися, ні в туалет сходити. Просто терпіти. Ніякої взаємодопомоги, хоча спільна катастрофа мала б їх ріднити. Ні. Люди, поміщені на саме дно стресу, почали проявляти свої найгірші властивості: злість і інстинкт виживання. Коли інстинкт виживання підживлюється злістю, отримуємо хижака. Вагон осатанілих хижаків на повній швидкості мчав кудись далеко від цивілізації, від людства, від віри, від надії, від любові. На початку — приреченість,