Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Цирцея. — Твої воїни чекатимуть на тебе на кораблі. Вони знову стануть людьми сьогодні вночі, коли ти заснеш.

У морі ти зловиш три великі риби. Розпалиш вогонь просто на кораблі, варитимеш їх довго, відпускаючи дим у небо. На дим прилетить зграя морських воронів. Вони будуть твоїми провідниками.

Ворони приведуть тебе до краю землі. Там, де її охоплює велика ріка, Океан, батько всіх речей. Перепливи його.

Ти побачиш низький берег, чорний, як вугілля після пожежі. Ти побачиш ліс Персефони — тонкі верби та чорні тополі. Ця земля огорнута вологим туманом, крізь нього сонце майже не пробивається до землі.

Ти побачиш річки царства мертвих. Ти побачиш кручу, під якою вони зливаються.

Підійди до неї, стань під нею, викопай яму завдовжки і завширшки в лікоть. Туди ти маєш налити меду, а потім вина, а потім води, посипати її ячмінним борошном. Над цією ямою, обличчям до Океану, принеси в жертву чорну вівцю та чорного барана. Змішай їхню кров із медом, вином і водою. Здери шкіру з вівці та барана, кинь туші у вогонь, поклич Аїда та Персефону.

Тіням мертвих пообіцяй, що коли повернешся додому, в жертву їм принесеш корову, яка не мала телят. Також пообіцяй, що у вогнище кинеш коштовності і монети.

Тоді тіні почнуть підходити до тебе. Проганяй їх мечем, аж доки з’явиться Тиресій. Дай йому напитися крові та почни з ним розмову.

Він покаже тобі подальший шлях.

Вона сказала це холодно і сухо, та крізь цю стриману маску, десь на дні її очей, десь на лінії їхнього горизонту, я побачив, як встає сонце.

Цирцея 2

Я згадав це сонце, це червоне тепле сонце глибоко в блакитних очах, коли знову виходив на її острів.

Дев’ять років минуло відтоді.

Я знову піднявся пагорбом, подивився в долину, побачив її будинок та струминку багряного диму над ним, орлів і яструбів, що літали над ним, тигрів і мавп, що ходили всередині, я знову побачив її у великій залі, за тонкою прозорою тканиною, і вона знову говорила, ледь рухаючи губами, але не відводячи від мене очей.

— Ти повернувся, Одіссею?

Я повернувся до цього острова, де люди втрачали найголовніше, що вони мали: радість впізнавання.

Тоді, першого разу, мені здавалося, що нічого в моїй душі не лишалося, крім пам’яті про Цирцею. І що ця пам’ять скоро виливатиметься з мене, як вода, що збирається в листі під час дощу, а потім тягне його вниз, до землі.

Але зараз усе змінилося. Я намагався пригадати лінії її тіла, м’якість її м’язів, вигин її губ — але все у моїх спогадах розпливалося. Пам’ять про неї стала схожа на картину, з якої потекли барви, бо вона надто довго стояла під дощем. Контури змішалися, жоден образ не був певний, жоден образ не був для мене магнітом.

Образи кружляли в моїй голові, чіплялися один за одного, як насіння дерев, що чіпляється до мандрівних птахів і летить крізь море на острови.

* * *

Вона дивилася на мене по-іншому.

Це не був погляд чаклунки, яка спостерігає за дією свого зілля, — це був погляд суму, це був погляд нестачі, це був погляд пам’яті, що своєю широкою рукою покриває твоє життя.

— Ти повернувся, Одіссею? — спитала вона.

Чарівниця, що її покаранням було забування, що її чари позбавляли людину здатності бути впізнаною, — тепер дивилася на мене поглядом, який усе пам’ятав і усе впізнавав.

Чарівниця, що її покаранням була безіменність, — вимовляла моє ім’я.

* * *

Вона напоїла мене вином, нагодувала сиром, змішаним із медом, заспокоїла мене тишею. І вже тоді розпочала розмову.

— Минулого разу ти пішов несподівано, — почала Цирцея. — Що сталося тоді? Ти втомився від радості, що я тобі дарувала?

— Ти давала мені радість лише для того, щоб забрати її у мене. Ти ставала мені близькою тільки для того, щоб стати чужою для мене. І мені здавалося, що моє життя вже мені не належить, що я тримаю його в своїх руках, як вкрадений хліб, і ти вирішуєш, залишати мені його чи забирати.

— Але ж хіба це не мрія смертних — віддати себе у владу комусь, хто дужчий за них? Сісти на човен, що пливе сам собою? Збирати плоди, що самі падають із дерев? Хіба це не таємна мрія смертних — мати все завдяки комусь, кого вони обожнюють?

— Ні, смертні прагнуть зовсім іншого.

— Чого саме?

— Бути поруч із кимось, хто знає тебе. Хто впізнає тебе. Хто простить тобі. Бути поруч із кимось, частиною кого ти став. Історією кого ти став.

Цирцея стояла переді мною, і я відчував, як сум поселяється в її очах, немов темрява, що спускається на землю.

— Пам’ятаєш, ти перетворила моїх воїнів на звірів? Дванадцятеро моїх воїнів, яких я відіслав з Еврилохом на розвідку; він тоді повернувся сам, без них, він побоявся зайти до тебе додому, його зупинив страх, і він мав слушність — бо ти перетворила моїх воїнів на свиней, на левів, на вовків і на мавп.

Лише потім я зрозумів, що вони пережили. Лише потім я зрозумів, який тягар упав на їхні плечі.

Вони були позбавлені радості впізнання. Я більше не знав, хто вони. Жодні спогади вже не зв’язували нас разом.

Я пережив те саме. Вночі ти дарувала мені радість, а зранку забувала про неї.

Одначе насолоди потрібні нам для того, щоб згадувати. Вони роблять із коханців двох союзників. Насолоди плетуть нитки, що ними коханці зв’язують себе одне з одним.

Ти плела ці нитки, Цирцеє, — і ти відразу ж їх розпускала.

* * *

— Твої стріли ранять мене, Одіссею.

Цирцея дивилася на нього з болем — він ніколи не міг уявити, що біль може бути в її душі.

— Людина завдає болю, коли їй самій боляче. Я знаю, що твої стріли — це твої щити і твій панцир. Я знаю, що кров іншого захищає, рани іншого роблять власні рани не такими болючими, біль можна стерпіти, коли його можна розділити з кимось. Але я відкрию тобі одну таємницю, Одіссею.

Я позбавляла людей пам’яті, це правда. Але з собою я робила те саме.

Щоранку я забувала про те, що було вночі. Щоранку я забувала те, що робило моє серце м’якшим, що наповнювало його любов’ю.

Колись в моєму серці жила пристрасть, і я попросила богів дати мені ліки від неї. Але від пристрасті є лише одні ліки: байдужість. Серце, замкнене за