Читати книгу - "Оповідь Служниці"

самі, перев’язувались кетгутом, калічились хімікатами. «Як вони могли? — питала Тітка Лідія. — О, як вони могли піти на таке? Єзавелі! Зневажити Божі дарунки!» Заламує руки.

«Ви ризикуєте, — казала Тітка Лідія, — але ви ударні війська, ви йдете в авангарді на небезпечну територію. Що більший ризик, то більша слава». Вона сплескувала руками, сяючи від нашої вдаваної сміливості. Ми опускали очі на столи. Пройти все це і народити якусь тертку — думка не з приємних. Ми не знали точно, що стається з дітьми, які не проходять відбір, виголошуються Не-дітьми. Але ми знали, що їх мерщій кудись забирають.

«Причина була не одна», — каже Тітка Лідія. Вона стоїть перед нами у своїй сукні кольору хакі, з указкою в руці. На дошці, де раніше вішали мапу, висить графік народжуваності на тисячу осіб за багато років: крива різко йде вниз, повз нульовий рівень заміщення, униз і вниз.

«Звісно ж, деякі жінки вважали, що майбутнього не буде, що світ вибухне. Це було їхнім виправданням, — каже Тітка Лідія. — Вони казали, що немає сенсу в розмноженні». Її ніздрі звужуються: який гріх. «Вони були лінивими, — каже вона. — Вони були курвами».

На моєму столі — видряпані на дереві ініціали й дати. Іноді вони сполучені по двоє, об’єднані словом «любить». Дж. Г. любить Б. П. 1954. О. Р. любить Л. Т. Мені вони видаються схожими на ті написи, про які я читала, викарбувані на кам’яних стінах печер чи намальовані сумішшю з кіптяви і тваринного жиру. Видаються неймовірно давніми. Стіл у мене зі світлого дерева; він трохи нахилений уперед, праворуч є бильце, на яке можна спертися, коли пишеш на папері ручкою. У столі можна зберігати речі — книжки, записники. Ці колишні звички тепер видаються мені марнуванням, майже декадансом, аморальністю, наче оргії за правління варварів. М. любить Г., 1972. У цьому написі, зробленому олівцем, який багато разів угризався в потерту поверхню столу, є пафос усіх загиблих цивілізацій. Це наче відбиток руки на камені. Хто б його не лишив, він колись був живий.

Дат після середини вісімдесятих років немає. Напевно, це одна з тих шкіл, які тоді закрили через нестачу дітей.

«Вони помилялися, — каже Тітка Лідія. — Ми не маємо наміру повторювати їхні помилки». Голос у неї благочестивий, поблажливий. Це голос тих, чий обов’язок — говорити нам неприємні речі задля нашого ж добра. Я хотіла б її придушити. Жену від себе цю думку одразу ж, як вона з’явилася.

«Цінується тільки те, — каже вона, — що трапляється рідко й здобувається важко. Ми хочемо, щоб вас цінували, дівчата». Вона багата на паузи, смакує їх. «Вважайте себе перлами». Ми сидимо рядами, опустивши очі, змушуємо її морально заливатися слиною. Вона може створювати нам образи, ми маємо терпіти її метафори.

Я думаю про перлини. Перлини — згущені плювки устриць. Скажу про це Мойрі згодом; як зможу.

«Ми приведемо вас у належний вигляд», — каже Тітка Лідія із задоволеним смішком.

Фургон зупиняється, задні двері відчиняються, Хранитель виводить нас на вулицю. Біля парадного входу стоїть ще один Хранитель з кирпатим автоматом на плечі. Ми вервечкою йдемо до входу, під мрякою, Хранителі козиряють нам. Великий фургон Явлення, той, у якому машини й мобільні лікарі, припаркований трохи далі. Я бачу, як один із лікарів визирає у вікно фургона. Цікаво, що вони там роблять в очікуванні? Імовірно, грають у карти або читають; якісь чоловічі справи. Вони переважно не потрібні взагалі, їх впускають тільки тоді, коли не лишається виходу.

Раніше було не так — вони були головними. «Який то був сором», — казала Тітка Лідія. Соромно. Вона щойно показала нам фільм, знятий у лікарні в старі часи: вагітна жінка, припнута дротами до машини, електроди виходять з неї з усіх можливих місць так, що вона схожа на зламаного робота, у її руці крапельниця, скрапує у вену. Якийсь чоловік із ліхтарем дивиться їй поміж ніг, вона там поголена, наче безволосе дівча; таця, повна яскравих стерилізованих ножів; усі в масках. Вона пацієнтка, співпрацює з ними. Колись жінок накачували наркотиками, викликали пологи, розрізали їх, зашивали. Більше ні. Навіть жодного знеболювального. Тітка Елізабет казала, що так краще для дитини, але ж «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти[27]». Ми отримуємо це за обідом, а ще чорний хліб і сендвічі з салатом.

Поки я піднімаюся вгору сходами, широкими, з кам’яними вазами обабіч — Командор Ворренової, напевно, за статусом вищий за нашого, — чую іншу сирену. Це синій Родомобіль, для Дружин. У ньому має приїхати Серена Джой. У них не лави — справжні сидіння, з оббивкою. Вони дивляться вперед, не запнуті занавісками. Вони знають, куди їдуть.

Напевно, Серена Джой уже бувала тут, у цьому домі, приїздила на чай. Напевно, Ворренову, яка колись була тою скигливою сучкою Джанін, виставляли перед нею та іншими Дружинами, щоб вони побачили її живіт, можливо, торкнулися його й могли привітати Дружину. «Сильна дівчина, хороші м’язи». «Жодного «Агент Оранж»[28] у родині, ми все перевірили, обережність не завадить». І, можливо, хтось із добріших: «Хочеш печивко, люба?»

«О ні, ти її зіпсуєш, цукор для них шкідливий».

«Одне їй точно не зашкодить, один раз, Мілдред».

І гидотна Джанін: «О так, можна мені, мем, будь ласка?»

«Така…». «Гарно поводиться, точно не як деякі з них». «То її робота і по всьому». «Вона тобі наче дочка, можна сказати, член родини». Утішливі статечні смішки. «Це все, люба, можеш повертатися до своєї кімнати».

А коли вона пішла: «Малі курви, усі вони такі, але ж обирати не доводиться». «Береш, що дають, так, дівчата?». То від Дружини Командора.

«Але ж тобі так пощастило. Деякі з них, лишенько, — вони ж нечисті. І не усміхнуться тобі, скніють у своїх кімнатах, не миють волосся, ох, той сморід… У мене Марфам доводиться мало не заганяти її у ванну, мало не підкупати треба, щоб вона помилася, треба погрожувати».

«З моєю довелося вчинити жорстко, і вона тепер нормально не обідає; а щодо іншого — анічогісінько, а ми ж так регулярно все робимо. Але твоя робить тобі честь. І все ж от-от станеться, ти, напевно, у такому захваті, вона величезна, як тут дочекатися».

«Ще чаю?» — скромно змінює тему.

Я знаю, що там відбувається.

А Джанін нагорі, у своїй кімнаті — що вона робить? Сидить, облизуючи губи, відчуваючи смак цукру. Дивиться з вікна. Вдихає і видихає. Пестить свої набряклі груди. Ні про що