Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

class="p1"> ПРО КРАЇНУ КУЛЬТУРИ

Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене.

Я озирнувся навкруги: леле! — час був моїм єдиним сучасником.

Тоді я полетів назад, додому, і квапився чимраз дужче,— так я прийшов до вас, сучасники, і в країну культури.

Вперше я пильно й зичливо придивився до вас; воістину, з тугою в серці прийшов я.

Та що сталося зі мною? Хоч як мені було страшно — не міг я стримати сміху!

Ніколи ще не бачили мої очі такого строкатого розмаїття!

Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: «Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!»

На мій подив, сучасники, у вас на обличчі й на тілі було наквацяно п'ятдесят кольорових плям!

А навколо було п'ятдесят свічад, що улесливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!

Воістину, ви, сучасники, не вигадали б кращої маски, ніж власне обличчя! Хто б вас міг упізнати!

Ви обписані знаками минулого, а поверх — ще й новими знаками,— тож сховалися від усіх тлумачів і розгадників!

Та навіть коли гадати по нутрощах: хто повірить, ніби є у вас нутрощі! Ви немов зроблені з фарб і барвистих клаптиків.

Всі віки й народи барвисто проглядають з-під ваших покровів; всі звичаї та віри пістряво проступають у вашій поведінці.

Якби хтось звільнив вас від запинал, покровів та фарб і скував ваші рухи, ви б однаково полохали птахів.

Воістину, я сам сполошений птах, адже бачив вас голими й без фарб; і я дременув, немов мені приязно посміхнувся кістяк.

Вже краще бути наймитом у підземному світі й слугувати тіням минулого! — Тілистіші й живіші за вас мешканці потойбіччя!

У цьому й гіркота моєї утроби, що я, сучасники, не терплю вас ні голими, ні одягненими!

Всі жахіття майбутнього, і все, що колись лякало сполоханих птахів, воістину, не таке жаске, як ваша «дійсність».

Адже ви кажете: «Ми цілковита дійсність, без віри й забобонів»,— так випинаєте груди — ох, таж у вас і грудей немає!

Як ви, розмальовані, могли б у щось вірити? Адже ви тільки образи всього, в що колись вірили!

Ви заперечуєте саму віру й руйнуєте будь-яку думку. Не гідні віри — ось хто ви для мене, прихильники дійсності.

Всі часи змішались і плещуть у ваших головах; та марення й теревені всіх часів ближчі до дійсності, ніж ваша свідома пильність!

Безплідні ви, тому й бракує вам віри. Та покликаний творити навіть марення мав правдиві й дослухався зірок,—і вірив у віру!

Ви — напіввідчинені брами, біля яких чекають гробокопи. Ось ваша дійсність: «Все варте загибелі».

Ох, безплідні, ви стоїте переді мною,— які ж у вас випнуті ребра! Багато з вас самі це розуміють.

І кажуть: «Здається, поки я спав, Бог щось потай забрав у мене? Воістину, досить, щоб створити з цього самицю!

Які ж у мене злиденні ребра!» — так казало вже немало сучасників.

Так, смішні ви мені, сучасники! Надто, коли ви дивуєтесь із себе самих!

І лихо мені, коли б я не сміявся з вашого подиву і ковтав би всю гидоту з ваших глеків!

Та я хочу поставитись до вас легше, бо маю нести на собі важке; що мені до того, коли жучки й летюча черва сяде на мою ношу!

Воістину, не стане ж вона від того важча! І не від вас, сучасники, обляже мене велика втома.

Ох, куди ж іще піднятись мені зі своєю тугою! З усіх гір виглядаю я батьківські краї.

Та ніде не знайшов вітчизни; не маю спокою в жодному місті і рвуся за всякі брами.

Сучасники, до яких я іще недавно поривався серцем, мені чужі й сміховинні, прогнали мене назавжди з батьківських країв.

Отож я люблю тільки землю своїх дітей, ще невідкритий край серед найдальших морів; нехай її шука моє вітрило.

Дітьми я прагну спокутувати те, що я нащадок своїх батьків, а всім майбутнім — оцю сучасність!

Так казав Заратустра.

ПРО НЕПОРОЧНЕ ПІЗНАННЯ

Коли вчора зійшов місяць, мені здалося, ніби він хоче народити сонце: так широко й тілисто лежав він на обрії.

Та він ошукав мене своєю вагітністю; до того ж у місяці я радше бачу чоловіка, а не жінку.

Хоча в цього сором'язливого нічного мрійника чоловічого мало. Воістину, з нечистим сумлінням блукає він над покрівлями.

Бо цей чернець у подобі місяця ласолюбний і ревнивий, ласий до землі й до всіх радощів закоханих.

Ні, не до вподоби він мені, цей кіт на дахах! Огидні мені всі, хто скрадається до напіввідчинених вікон!

Побожно й мовчки блукає він зоряними килимами — та мені не до вподоби чоловічі ноги, хцо ступають нечутно, ноги, на яких не брязнуть хоча б остроги.

У відвертого хода тверда, та кішка ходить по землі скрадаючись. Поглянь, місяць сходить по-котячому і нещиро.

Тонкі лицеміри, прихильники «чистого пізнання»,— з місяцем і я вас порівнюю. Вас я назву ласолюбами!

Ви також любите землю й земне: я добре вас розгадав! Та у вашій любові сором і нечисте сумління,— ви ніби місяць!

Земне зневажає ваш дух, а не ваше нутро: воно ж у вас найсильніше!

І тепер ваш дух соромиться, що догоджає нутру, і через той сором скрадається манівцями облуди.

«Найвищим щастям для мене,— каже собі ваш брехливий дух,— було б дивитись на життя без жадливості, не скидатися на пса, що аж висолопив язика; вдовольнятися спогляданням, умертвити волю, відцуратися себелюбних змагань і прагнень — бути холодним і зотлілим, мати нечутливе тіло — і сп'янілі місячні очі!

Наймиліше для мене,— спокушає себе спокушений,— було б любити землю, немов місяць, лише очима обіймати її красу.

Я назву це непорочним пізнанням усіх речей. Адже мені від них нічого не потрібно, хіба віддзеркалювати їх стооким свічадом».

Ох ви, тонкі лицеміри, ласолюби! Вам бракує невинності в пристрастях, і тому ви й паплюжите їх!

Воістину, ви любите землю не як творці, що радіють роботі й розвитку.

Де невинність? Там, де є воля до зачаття. І хто хоче творити щось вище, ніж він сам, у того, як на мене, найчистіше жадання.

Де краса? Там, де моє жадання має бути найдужчим; де я хочу любити й загинути, щоб образ не зостався лиш образом.

Любити й загинути — це поєднане споконвіку.