Читати книгу - "Шантарам"

шиї і у вухах виблискували фальшиві самоцвіти. Її вбрання було цілковитою протилежністю костюму Летті, що складався з парчевого блідо-жовтого піджака, нетісної атласної темно-брунатної спідниці й чобітків. Але особливо помітний був контраст — причому дивовижний — поміж їх обличчями. У Летті був прямий, упевнений іронічний погляд, а великі блакитні очі Улли з усім її професійно-сексуальним антуражем не виражали нічого, крім наївності, непідробленої безглуздої наївності.

— Я сьогодні забороняю тобі говорити зі мною, Дідьє,— відразу ж заявила Улла, надувши губки.— Я провела три жахливі години в товаристві Федеріко, і все через тебе.

— Ба! — буркнув Дідьє.— Федеріко!

— О-о-о,— проспівала Летті, примудрившись зробити три звуки з одного.— Що сталося з молодим красенем Федеріко?

— На джа, Федеріко захопився релігією і мало до сказу не довів мене цим. А все через Дідьє.

— Так,— обурено підтвердив Дідьє.— Федеріко знайшов Бога, і це справжня трагедія. Він більше не п’є, не палить, не вживає наркотиків. І, зрозуміло, ніякого сексу ні з ким — навіть із самим собою. Такий талант пропадає — просто жах. Він же був генієм розпусти, моїм найкращим учнем, моїм шедевром! Здуріти можна. А зараз він вирішив стати доброчесною людиною — в найгіршому сенсі цього слова.

— Ну що ж, одне набуваєш, інше втрачаєш, це неминуче,— зітхнула Летті з удаваним спвічуттям.— Не вішай носа, Дідьє. Зловиш в свої тенета яку-небудь іншу рибку, підсмажиш її і проковтнеш.

— Це мені треба співчувати, а не Дідьє! — пробурчала Улла.— Федеріко прийшов від Дідьє такий засмучений, що просто плакав. Scbeisse! Wirklich![43] Цілі три години він ридав. Врешті мені стало дуже шкода його, і коли Модена вигнав його разом з бібліями, я переживала. Це все ти винен, Дідьє!

— У фанатиків,— замислено мовив Дідьє, не звертаючи уваги на її докори,— чомусь завжди стерильний і нерухомий погляд. Вони схожі на людей, які не мастурбують, але безперервно думають про це.

— Дідьє, я обожнюю тебе,— вичавила Летті, заїкаючись від сміху.— Хоч ти і мерзенний змій.

— Ні, ти обожнюєш його саме за те, що він такий мерзенний твій,— озвалася Улла.

— Я сказала «змій», а не «мій»,— терпляче поправила її Летті.— 3 чого це він мій?

— Я, звісно, не дуже добре розуміюся на ваших англійських жартах,— упиралася Улла,— але, здається, він справді мерзенний і твій.

— Запевняю вас,— запротестував Дідьє,— я весь ваш — і твій, і твій.

Цієї миті до нас підійшла Карла у супроводі Мауриціо й індійця років тридцяти з гаком. Мауриціо з Моденою приставили до нашого столика ще один, і ми замовили горілку й закуску на вісьмох.

— Ліне, Летті, це мій друг Вікрам Патель,— представила індійця Карла, дочекавшись відносної тиші.— Здається, тільки ви двоє не знайомі з ним. Тижнів два тому Вікрам повернувся з Данії, де досить довго відпочивав.

Ми з Летті поздоровкалися з Вікрамом, але мої думки були зайняті Карлою й Мауриціо. Він сидів поряд з Карлою, навпроти мене, поклавши руку на спинку її стільця і нахилившись до неї так близько, що їхні голови майже торкалися одна одної, коли вони говорили.

Красені будять в непривабливих чоловіках недобре відчуття, щось більше, ніж просто неприязнь, хоч і ненавистю це не можна назвати. Це не ненависть, але щось більше, ніж просто неприязнь. Звісно, це почуття нічим не виправдане, виникає воно від заздрості. А коли ти закохуєшся в жінку, воно виповзає з тіні і заявляє про себе в твоєму погляді. Я дивився на Мауриціо, і в душі моїй піднімалася каламуть. Його рівні білі зуби, гладке смагляве обличчя і густа чуприна налаштували мене проти нього набагато швидше й ефективніше, ніж могли б це зробити якісь погані риси його характеру.

А Карла була прегарна. Її коси, зібрані в овальний пучок на потилиці, ряхтіли, як вода, що біжить по камінню, зелені очі світилися натхненням і радістю життя. На ній був модний індійський костюм «Шальвар каміз» — сукня до колін поверх штанів вільного крою з того ж таки оливкового шовку.

Отямившись від думок, я почув голос нашого нового друга Вікрама:

— Я класно провів там час, яар. У Данії все таке похмуре, рахманне, люди дуже неприродні. Вони такі холоднокровні, що навіть повірити важко. Я пішов у сауну в Копенгагені. Це велике приміщення, де миються чоловіки разом із жінками, і всі ходять голяка. Зовсім голі, яар. І ніхто на це не реагує. Навіть оком не моргне! Індійські хлопці такого не витерпіли б. Вони б завелися, це точно.

— А ти завівся, Вікрамчику? — вкрадливо запитала Летті.

— Знущаєшся, еге? Я був єдиний у всій сауні, хто запнувся рушником, тому що тільки у мене встав.

— Я не розумію, що він сказав,— виголосила Улла, коли сміх ущух.

Це була просто констатація факту — вона не скаржилася і не просила пояснити.

— Слухайте, я ходив туди три тижні щоденно, яар,— провадив Вікрам.— Я думав, що як проведу там достатньо багато часу, то звикну.

— До чого звикнеш? — запитала Улла.

Вікрам затнувся, очманіло глянув на неї і обернувся до Летті:

— І ніякого зиску. Все було марно. Три тижні спливло, а мені, як і раніше, доводилося обмотуватися рушником. Хоч скільки я туди ходив, варто було побачити, як ці штукенції стрибають вгору і вниз і мотаються із боку на бік, і все в мені так і напружувалося. Що тут можна сказати? Я індієць, і такі місця не для мене.

— Того ж самого зазнають індійські жінки,— відмітив Мауриціо.— Навіть коли кохаєшся з ними, неможливо до кінця роздягтися.

— Ну, це не зовсім так,— відказав Вікрам.— 3 ким проблема, то це з чоловіками. Індійські жінки готові до змін, а молоденькі пташки з більш-менш заможних сімей так просто марять цим, яар. Вони всі хочуть коротко стригтися, носити короткі сукні й мати короткі любовні пригоди. І з радістю хапаються за все нове, але їх стримують чоловіки. Середній індійський чоловік так само примітивний в сексуальному плані, як і чотирнадцятирічний хлопчисько.

— Ти мені розповідатимеш про індійських чоловіків...— пробурчала Летті.

Міркування Вікрама вже якусь хвилю слухала Кавіта Синг, що підійшла до нашого столу. З її модною короткою зачіскою, в джинсах і білій футболці з емблемою Нью-Йоркського університету, Кавіта була живим прикладом сучасних індійських жінок, про яких він казав.

— Ти такий чудд[44], Віку,— кинула вона,