Читати книгу - "Природа всіх речей"

можуть стати витонченим мистецтвом, якщо їм присвячувати стільки ж часу й зусиль, що й музиці, живопису чи літературі.

Далі на цих сторінках, шановний читачу, ти прочитаєш відверту розповідь про моє життя, сповнене еротичних пригод — що їх дехто називає порочними — яким я з великою приємністю і не причиняючи нікому шкоди віддаюся ще з часів своєї молодості. Коли б я був людиною релігійною, поневоленою почуттям сорому, я б назвав цю книжку зізнанням. Але я не соромлюся чуттєвості, й переконався, що чимало людських спільнот по всьому світу також не відчувають сорому за чуттєві насолоди. Я дійшов висновку, що брак такого сорому — це природний стан людської істоти, стан, що його спотворила наша цивілізація. З цієї причини я не зізнаюся у своїй незвичній історії, а просто розповідаю про неї. Сподіваюся і вірю, що моя оповідь буде повчальна й цікава не тільки для джентльменів, а й для сміливих, освічених дам».

Алма закрила книжку. Голос був їй знайомий. Особисто автора вона, звісно, не знала, але впізнала типаж: освічений письменник із тих, що часто вечеряли в Білому Акрі. Він належав до тих чоловіків, які могли заввиграшки написати чотириста сторінок про філософію природи коників-стрибунців, але вирішив натомість описати на чотирьохстах аркушах свої чуттєві пригоди. Це відчуття, що вона впізнає автора, що він знайомий їй, збентежило Алму і заразом заінтригувало. Якщо цей трактат написав поважний джентльмен, який так поважно висловлюється, то чи й сам текст — теж поважний?

Що б сказала Беатрікс? Алмі не треба було довго думати. Беатрікс сказала б, що ця книжка заборонена, небезпечна й огидна — справжнє гніздо пороку. Беатрікс наказала б тут же знищити трактат. А що зробила б Пруденс, якби раптом знайшла таку книжку? О, тій, певно, було б гидко навіть взяти її. А коли б книжка якось опинилася в її руках, то Пруденс слухняно принесла б її Беатрікс, щоб та її знищила, і дістала б на горіхи за те, що взагалі доторкнулася до такої мерзоти. Але ж Алма — не Пруденс.

Що ж тоді їй робити?

Вона позбудеться книжки й нікому про неї не скаже. Сьогодні ж по обіді. Не прочитавши більше ні слова.

Алма знову навмання розгорнула книжку. І знову почула знайомий, серйозний голос, який розповідав щось неймовірне.

«Мені кортіло дізнатися, — писав автор, — у якому віці жінка втрачає здатність діставати чуттєву насолоду. Мій приятель, власник публічного дому, який у минулому допомагав мені в багатьох експериментах, розповів про одну куртизанку, яка з насолодою віддавалася своїй справі з чотирнадцяти років до шістдесяти чотирьох, а тепер, коли їй сповнилося сімдесят, замешкала в місті неподалік від того, де я жив. Я написав тій жінці, а вона надіслала мені у відповідь напрочуд щирого й теплого листа. Не минуло й місяця, як я навідав її, і вона дозволила мені оглянути її геніталії, які майже не відрізнялися від геніталій набагато молодшої жінки. Вона продемонструвала, що досі здатна відчувати насолоду. Покривши розкішницю тоненьким шаром горіхової олії, вона погладжувала себе пальцями, доки не сягнула найсолодшого моменту…»

Алма закрила книжку. Її треба негайно знищити. Спалити в кухонній грубці. Не сьогодні по обіді, бо хтось може її побачити, а трохи пізніше, ввечері.

Вона ще раз розгорнула книжку навмання.

«Я переконався, — спокійнісінько продовжував оповідач, — що деякі люди потребують для доброго тілесного й душевного стану, щоб їх час від часу лупцювали по оголених сідницях. Я не раз був свідком того, як це піднімає настрій і чоловікам, і жінкам, та здогадуюсь, що в нашому розпорядженні нема корисніших ліків від меланхолії та інших душевних недуг. Два роки я приятелював з чарівною дівчиною, модисткою, чиї невинні, ба навіть ангельські півкулі стверділи й поміцнішали від регулярних шмагань, а скуштувавши батіжка, вона вже не згадувала про свої жалі. Як я вже описував раніше на цих сторінках, колись я тримав у своєму кабінеті вишукану канапу, яку зробив для мене лондонський майстер, оснащену на моє замовлення лебідками й мотузками. Та дівчина найдужче за все любила, коли я міцно прив’язував її до канапи, де вона брала до рота мого прутня й смоктала, як дитина смокче льодяника на патичку, тоді як мій помічник…»

Алма закрила трактат. Будь-хто, чий розум займався трохи вищими матеріями, відразу згорнув би ту книжку. Але ж душу Алми точив хробачок допитливості. Як же її бажання щодня пізнавати щось нове, незвичайне, справжнє?

Алма знову розгорнула книжку й, охоплена гарячковим збудженням і сумнівами, читала ще з годину. Сумління смикало її за спідницю, благаючи зупинитися, але вона не могла себе змусити відкласти книжку. Те, що Алма прочитала на тих сторінках, стривожило її, розбурхало й схвилювало. Коли ж вона відчула, що от-от знепритомніє від образів, які вилися, мов переплетені між собою стебла, в її голові, то нарешті швидко згорнула книжку й зачинила на замок у непримітній скрині, де та перед тим лежала.

Пригладжуючи фартух спітнілими долонями, вона поквапилася геть із возівні. Надворі, як і цілий рік, було холодно й хмарно, з неба сіялася неприємна мжичка. Повітря було таке густе, що здавалося, ніби його можна розрізати скальпелем.

Того дня Алма ще мала виконати кілька важливих завдань. Вона пообіцяла Ганнеке де Ґроот, що допоможе наглянути за тим, як бочки з сидром опускають на зиму до пивниці. Хтось розкидав папір попід бузком, який ріс уздовж паркану з боку південного лісу — потрібно прибрати. До чагарника за материним грецьким садом вдерся плющ — треба послати хлопчика, щоб його обрізав. Вона зараз же візьметься за ці обов’язки й виконає їх, як завжди, спритно.

Прутики й отвори.

Прутики й отвори не виходили їй з голови.

Звечоріло. У вітальні запалили лампи, розставили порцеляну. От-от мали прийти гості. Алма перевдяглася до вечері, нашвидкуруч вбравши дорогу сукню з легкого мусліну. Гостей треба було дожидатися у вітальні, але вона вибачилася й сказала, що на хвильку мусить забігти до бібліотеки. Переступивши поріг бібліотеки, Алма шаснула в таємні двері й зачинилася в палітурній майстерні. То були найближчі двері з міцним замком. Книжки вона при собі не мала. Та її й не треба було; образи, які та витворила в її уяві, — дикі й пронизливі — ціле пообіддя вперто не давали Алмі спокою.

У голові роїлися думки, які мордували її тіло. В міжніжжі боліло. Там чогось бракувало. Цілий день біль наростав. Нестерпне відчуття порожнечі між ногами здавалося не інакше як відьомськими чарами, каверзами диявола. Їй