Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Тепер близько 4.00 ранку, і вона дозволила мені, бачте, поспати до 5.00 ранку, а потім — на ринок працювати. А я вже спати не хочу.

16.30. Торгувала. Купила їжі додому. Бачила на ринку Вероніку, росіянку. Вона з незабезпеченої родини. Ночує де трапиться. Її руки у виразках. Вона ходить по торговельних рядах і просить їжу. Іноді їй подають пиріжок або шматочок хліба.

Ще я познайомилася з дівчинкою-чеченкою. Має 12 років. Її звати Зарема. Вона зі своєю мамою лазять по купі сміття. Збирають речі зі смітника, чистять їх до блиску біля свердловини з крижаною водою, миють і продають на ринку, у рядах із мотлохом. Їдять нечасто. Можуть один-два дні не їсти. Хліба купити не можуть. Вони хороші люди, чесні й скромні.

Поля

06.12.

9.15. У мене є листівка — мені її дідусь Анатолій подарував. На ній зображені гори та долини. Скачуть вільні коні. Мустанги. Вони не живуть у неволі.

Я думаю, якби дідусь не загинув під час обстрілу, все б було інакше. Я могла б від мами піти до нього жити, у його квартиру. Бабуся Елізабет загинула під бомбою.

А інша бабуся Галя і прабабуся Юля-Маліка померли. Тато помер давно, коли я була маленькою. Так мама каже. Нікого не залишилось.

22.00. Завтра до школи не йду. Воду дали на квартиру. І відразу прорвало каналізацію! Вона ллється прямо на підлогу! І в нас, і в тьоті Мар’ям. Усі вичерпують відрами. І я, і тьотя Мар’ям, і її діти Акбар та Юсуф. Ми ж на першому поверсі, а всі сусіди згори «стараються», щоб у нас була робота. Ніхто не слухає, що треба перестати користуватися туалетом!

П.

07.12.

7.00. Виношу каналізацію. А Юсуф — лежень, навіть воду в себе не прибирає. Слюсаря теж ніхто шукати не йде. А вже якщо піде по слюсаря Юсуф, в Африці точно здохне слон!

Я всю ніч працювала — виносила відра. Мама та бабуся Тося пішли на ринок у справах. Сказали, що я сама мушу дати раду проблемам. Як з’ясувалося, винна в забитті каналізації тьотя Роза — сусідка. Вона нещодавно з гірського села й не знала, що в унітаз не можна кидати сміття!

До школи я не пішла. І хрін з нею! Трубу, яку прорвало, я обмотала пакетами й ганчір’ям. Вода ллється у квартири вже не так сильно.

17.30. А слон таки здох в Африці, і навіть стався землетрус — Юсуф привів слюсаря!!! Але потрібні були великі гроші для ремонту. Тепер усім під’їздом збирають.

П.

08.12.

Бабуся Тося розповідала про своє дитинство. Про війну з фашистами, про дитбудинок.

— Мені було п’ятнадцять років. Принесли радіо. Музика! І ми танцювати пішли. Сказали нам, що війна з німцями закінчилася! Там хлопець був, який мені подобався. І я танцювала, кружляла… Вальс! Потім отямилась, а музики немає! Тиша, і всі на нас дивляться! А ми у величезному порожньому колі! Усі розступилися! Виявилось, ми хвилин десять так танцювали! Без музики!!! — бабуся Тося раділа і сміялась.

Дуже цікаві розповіді.

Приходила дівчинка Хейда. Я її веселила, як могла. Хейда прийшла сумною. Її старший родич заборонив їй ходити до нас і зробив догану через дружбу з росіянами. Але Хейда мені сказала, що ми — справжні друзі та будемо дружити завжди! Бережи нас Боже!

Поля

10.12.

Сьогодні випав сніг! Багато! Я з Тиною, Заїрою, Зулею та Сетою йшли додому. Заїра співала пісень. Ми стрибали й кидали одна в одну сніжки! Так чудово!!! Ми всі подружились!

Аліхан, який подарував кактус, хотів мене провести додому. Але я сміялась і пішла з дівчатами! Виявляється, він у мене закохався! Ха-ха! Отакої! Виявляється, в мене можна закохатись. Аліхан — маленький, худенький чеченець. Мовчун. Він малює картини в зошиті й засинає прямо на уроці!

Поля

11.12.

17.00. До школи не пішла. Купила сьогодні новий товар: ножиці, булавки, нитки. Сама на ринок їздила. Піду завтра торгувати. Їжі вдома немає.

Ще була пригода: я з дівчинкою з двору ходила сміття виносити. Купа сміття величезна! Вона вища за третій поверх і розміром як велике поле. Купу дуже давно ніхто не прибирає. Влітку жахливо смердить. А взимку нічого, терпіти можна. Її снігом засипало.

Купа сміття ховається за згорілою п’ятиповерхівкою. Хейда вірить, що на ній живуть злі духи. Увечері ніхто не ходить виносити сміття. Бояться. Якось знайшли там труп немовляти. Жах!

А я сьогодні пішла. І ще дівчинка пішла з братиком. Теж відро потягла. Нам іти до сміттєвої купи два квартали. Уже висипали сміття. І назад. А я завжди не до кінця витрушую. А тут машина. А в машині якісь дядьки. Машина зупинилася. Вони мене схопити хотіли. Я як дам відром для сміття по голові тому, хто схопив! Дядько як закричить! Ніс у крові. А ми втекли.

13.12.

Торгувала. Дівчинку Вероніку зустріла. Вона голодна. Вероніка вешталася ринком.

Зараз я йшла вулицею і побачила Мансура й Акбара. Привіталась. Вони у відповідь промовчали.

Мама каже, що це вони один перед одним із дівчиськом не вітаються. Мансур зовсім забув, як жив у нас у війну з мамою, бабусею та братами! Його брат Башир сніжками кидається та матом криє мене та Хейду. Теж із пам’яттю погано.

Хейда встигла сунути мені (поки ніхто не бачив) любовний роман із серії «Еротика». Вона його в мами поцупила. Я такого не читала. Цікаво, що там? У нас такої літератури вдома немає.

П.

14.12.

Лунет завітала. Виявляється, ця книжка «про кохання» була Лунет! Ну хто б міг подумати! Мама Хейди виявила, що книжка пропала, і от у мене візитерка.

Лунет — поганка. Живе в будинку навпроти. Торік вона в Альонки вкрала книжку про котів. Злодійка! Заміж хоче. Уже всім розповіла, що, як буде їй тринадцять років, її заміж віддадуть! Чекає не дочекається!

Книжку я їй повернула. Там такі непристойності, що я почитала та вирішила, що тепер уже точно заміж не вийду. Зроду такої мерзоти не читала.

Сиджу музику чеченську слухаю. Яка гарна музика! Ось від чого серце радіє.

Поля

15.12.

Хейда знову прийшла. Каже, без мене їй не скласти гарний роман. Я прибираю вдома, а їй диктую, що писати. Бо ж мені писати тепер не треба. Свій роман я порвала і спалила.

А ось як придумала для розділу її роману: убивця