Читати книгу - "Колекціонер"

з найпривабливіших, але вона дуже обережно її промила і наклала пов’язку знову.

— Дуже дякую, — сказав я.

— Вибач, будь ласка… за те, що я зробила… оте, що зробила. І хотіла б подякувати тобі й за те, що не мстишся. Маєш повне право.

— Тобі було непросто.

— Я зараз не хочу ні про що говорити. Тільки вибачитися.

— Приймається.

— Дякую.

Це все було якось формально, вона розвернулась і стала снідати, а я почекав за дверима. Коли я постукав у двері дізнатися, чи час прибирати посуд, вона вже перевдяглась і як слід склала ліжко, я спитав, чи нічого їй не треба, але вона ні про що не попросила. Вона сказала, щоб я купив собі мазь TCP і повернула мені тацю з ледь помітною усмішкою. Це здавалося такою дрібницею, але знаменувало серйозні зміни. Здається, моя голова була майже варта їх. Того ранку я дуже радів. Немовби сонце з-за хмари вийшло.

Після того ми два чи три дні були в якомусь проміжному стані, ні те ні се. Вона говорила небагато, але зовсім не лютилася й не намагалася мене зачепити. Одного дня після сніданку вона попросила мене сісти, як тоді, спочатку, щоб вона змогла мене намалювати. Це для неї був просто привід для розмови.

— Я хочу, щоб ти мені допоміг, — сказала вона.

— Продовжуй.

— У мене є подруга, в яку закохався один молодий чоловік.

— Що далі? — спитав я.

Вона зупинилася. Мабуть, щоб подивитися, як я заходжу в пастку.

— Він у неї так закохався, що викрав її. Тримає її в полоні.

— Який збіг обставин.

— Правда? Ну й вона хоче вийти на волю, але не завдати йому болю. І просто не знає, що робити. Що б ти порадив?

— Терпіння, — відповів я.

— А що має статися, щоб він її випустив?

— Статися може що завгодно.

— Гаразд. Давай без ігор. Скажи, що мені зробити, щоб ти мене відпустив.

Я не міг дати їй відповідь, я подумав, що коли б я сказав: «Залишись зі мною назавжди», — ми б прийшли туди, звідки почали.

— Шлюб не допоможе. Ти не можеш мені довіряти.

— Ще ні.

— Якби я переспала з тобою?

Вона припинила малювати. Я мовчав.

— Ну?

— Я не думав, що ти з таких.

— Я просто намагаюся з’ясувати твою ціну, — немовби вона намагається купити нову пральну машинку і зважує всі за і проти.

— Ти знаєш, чого я хочу, — сказав я.

— Але ж я цього не хочу!

— Ти все сама знаєш.

— Та Боже ж мій. Послухай. Просто скажи «так» чи «ні». Ти хочеш зі мною переспати?

— Не так, як ми зараз.

— А як ми зараз?

— Я думав, ти розумна.

Вона глибоко вдихнула. Мені було приємно трохи її подражнити.

— Ти відчуваєш, що я тільки шукаю способу втекти? Що будь-що зроблю заради цього? Так?

Я відповів:

— Так.

— А якби ти відчув, що я це роблю з якоїсь іншої причини? Бо ти мені сподобався? Просто задля розваги? Тоді б хотів?

— Те, про що ти говориш, я можу купити собі в Лондоні, коли захочу.

Це змусило її трохи помовчати. Вона продовжила малювати.

Через якийсь час вона сказала:

— Ти мене привіз сюди не тому, що я приваблива.

— На мою думку, ти дуже приваблива, — заперечив я. — Найпривабливіша.

— Ти просто як китайська коробочка, — сказала вона. Вона продовжила малювати і більше вже нічого не говорила. Я намагався продовжити розмову, але вона зауважила, що це псує позування.

Я знаю, що комусь моя поведінка може здатися незвичайною. Я знаю, що більшість чоловіків подумали б про те, як би скористатися ситуацією, і мали б чимало можливостей. Я міг би її приспати. І зробити що захочу, але я не з таких, абсолютно не з таких. Вона була немов якась особлива гусінь, яку треба вигодовувати три місяці, а вона хоче всього досягти за три дні. Я розумів, що це нічого не дасть, а вона завжди так поспішала. Люди сьогодні завжди чогось хочуть, і щойно про це подумають, та й бажають його зразу мати в руках; але я не з таких, я людина старого гарту, мені подобається думати про майбутнє і дати всьому можливість розвиватися скільки йому треба. Помалу їдь, далі заїдеш, як казав дядько Дик, коли вигравав по-серйозному.

Вона ніколи не розуміла, що мені було достатньо її просто мати. Достатньо просто того, що вона в мене була. Нічого робити я не хотів. Мені просто хотілося, щоб вона в мене була і щоб це нарешті було безпечно.

Минуло два чи три дні. Вона говорила мало, але одного разу по обіді спитала:

— Я пожиттєво ув’язнена, так?

Я розумів, що вона просто хотіла побалакати, і нічого не це не відповів.

— Може, знову будемо друзями?

— Я — завжди будь ласка, — погодився я.

— Можна сьогодні ввечері мені помитися?

— Гаразд.

— А можна потім там нагорі посидіти, в кімнаті? Страшенно хочеться чогось нового.

— Побачимо.

Урешті я розпалив камін і все приготував. Подбав, щоб вона більш нічого не змогла підібрати й дати мені по голові. Я не міг гратися, ніби вірю їй так, як раніше.

Ну й вона пішла до ванни, і все було як завжди. Коли вона вийшла, я зв’язав їй руки, а кляп чіпляти не став і пішов за нею вниз. Я помітив, що від неї дуже пахло французькими парфумами, волосся вона підібрала вгору, як раніше, і вдягла біло-фіолетовий халат, який я їй купив. Вона захотіла хересу, який я так і не допив (лишалося ще півпляшки), я налив, і вона стояла біля каміна, дивилася на вогонь, витягала то одну, то другу босу ногу, щоб погріти їх. Ми стояли й випивали; ми ні про що не говорили, але вона якось так дивно на мене поглянула, ніби знала щось таке, чого я не знаю, і це мене знервувало.

Вона випила другу чарку за хвилину, а тоді попросила ще.

— Сідай, — сказала вона, і я сів на диван туди, куди вона показала. Якусь мить вона дивилася, як я там сиджу. Тоді вона стала переді мною, якось дивно поглядаючи на мене і переминаючись із ноги на ногу.