Читати книгу - "Дім дивних дітей"

аж поки не знайшов знімок отих химерних істот: двох дітлахів у масках та жабо, які начебто згодовують один одному скручену кільцем стрічку. Кого ж вони хотіли таким чином зобразити? Балерин із садомазохістськими нахилами? Не знаю. Втім, пожива для нічних кошмарів вийшла добра. Як би там не було, я анітрохи не сумнівався, що дідо Портман мав фотографію саме хлопчаків. Я бачив її у сигарній коробці, яку знайшов кілька місяців тому.

Це не був звичайний збіг обставин. Це означало, що показані дідом фото — за його клятвеними запевненнями, знімки дітей, з якими він тут мешкав, — справді з’явилися з цього будинку. Але чи означало це, попри сумніви, які закралися в мою душу ще у восьмирічному віці, що всі ці фото справжні? А як же оті фантастичні історії, що ці знімки супроводжували? Те, що хоч якась із них могла бути правдивою — насправді правдивою — раніш здавалося немислимим. Однак тепер, коли я стояв у запиленому напівмороці оцього мертвого будинку, який, здавалося, кишів примарами, мені подумалося, що я, можливо, помилявся. «Усе може бути…»

Раптом десь у будинку наді мною щось гучно торохнуло, і я перелякався так сильно, що фотографії випали у мене з рук.

«Та то протяг гуляє, — подумав я. — А може, прогинається!» Та коли я нагнувся зібрати фото, вгорі щось знову торохнуло, і те блякле світло, що потрапляло до підвалу крізь діру в підлозі, вмить згасло. Я опинився у суцільній чорнильній темряві.

Я почув кроки, а потім чиїсь голоси. Напруживши слух, я спробував розібрати, про що вони говорили, але не зміг. Рухатися я не наважувався, побоюючись, що найменший порух спричинить довкола мене лавиноподібний обвал уламків. Я знав, що страх мій — ірраціональний, можливо, то всього-на-всього оті юні пришелепкуваті репери-початківці вирішили зіграти зі мною ще один злий жарт, але серце застукотіло зі швидкістю сто миль на годину, і якийсь суто тваринний інстинкт наказав мені мовчати.

Ноги німіли. Рухаючись якомога тихше, я переніс вагу з однієї ноги на другу, щоби відновити кровообіг. З купи уламків виокремилося щось маленьке і покотилося геть зі звуком, який у навколишній тиші здався страшенним гуркотом. Голоси стихли. А потім прямо над моєю головою скрипнула дошка, і вниз пролився невеличкий дощик із тинькової пилюки. Хто б там нагорі не був, вони точно знали, де я стою.

Я затамував дух.

Раптом почувся тихенький дівчачий голос.

— Ейбе, це ти?

Мені здалося, що то була лишень гра моєї настрашеної уяви. Я почекав, поки дівчина озветься знову, та впродовж досить тривалого часу не було чутно нічого, крім торохтіння дощу по даху, немов десь далеко хтось стукотів пальцями. Раптом наді мною спалахнув ліхтар, я вигнув шию і побачив з півдесятка дітлахів, що вдивлялися в темряву підвалу, схилившись над зубчастими краями пролому в долівці.

Вони здалися мені віддалено знайомими, хоча я не міг пригадати, де бачив їх раніше. Їхні обличчя були немовби з якогось напівзабутого сну. Де ж я їх бачив раніше — і звідки вони знають ім’я мого діда?

Раптом у мене сяйнула думка. Їхній одяг, дивовижний навіть для Уельсу. Їхні бліді невеселі обличчя. Переді мною валялися розсипані фото і витріщалися на мене, а згори на мене витріщалися діти. І я враз усе зрозумів.

Я бачив цих дітей на фотографіях.

Дівчина, що тільки-но говорила, нагнулася, щоби краще мене розгледіти. В її руках мерехтіло якесь світло, але то був не ліхтар, не свічка, здавалося, що то куля з живого вогню, підтримуваного не чим іншим, як її оголеною шкірою. Я бачив фото цієї дівчини хвилин зо п’ять тому, на ньому вона мала приблизно такий самий вигляд, як і тепер, і навіть тримала у долонях таке саме химерне світло.

«Мене звуть Джейкоб, — хотілося сказати мені. — Я вас шукав». Але щелепа моя отетеріло відвисла, і все, що я міг, — це витріщатися.

Обличчя дівчини стало похмурим. Я мав жалюгідний вигляд — сидів навпочіпки на купі уламків, мокрий від дощу і щедро посипаний пилом.

І я був не тим, кого ці дітлахи сподівалися побачити крізь діру в підлозі.

Вони про щось стиха поговорили, а потім попідводилися і хутко зникли хто куди. Від їхньої несподіваної втечі в мені щось вивільнилося, я знову набув дару мови і заволав, щоби вони зачекали, але дітлахи ще дужче загупали підлогою до дверей. Перечіпаючись через уламки, я навпомацки рушив крізь смердючий підвал до сходів. Але поки я видряпався на перший поверх, куди якимось чином повернулося світло, якого вони мене позбавили, дітлахи вже щезли з будинку.

Я прожогом вискочив надвір і злетів облупленими цегляними східцями на траву, несамовито волаючи: «Стривайте, зачекайте!» Але дітей уже й слід прохолов. Важко дихаючи й лаючись, я обшукав двір і зарості.

Раптом за деревами щось тріснуло. Я крутнувся на п’ятах, вдивився у плетиво гілок і на мить побачив якийсь розмитий рух, немов край білого плаття мелькнув. То була вона — ота дівчинка. Я щодуху кинувся навздогін, проломлюючись крізь чагарники. Але дівчина чкурнула геть, звернувши на стежину.

Я з розгону перестрибував стовбури впалих дерев, блискавично нагинався, уникаючи низьких гілок, я мчав так, що у мене аж легені запекло. А дівчина намагалася заплутати мене і відірватися, то кидаючись із стежини навпростець у гущавину лісу, то повертаючись назад. Зненацька зарості залишилися позаду, і ми вискочили на широке болото. Нарешті я побачив реальний шанс наздогнати втікачку. Тепер дівчинці нікуди ховатися — щоби наздогнати її, мені треба лишень трохи пришвидшитись, а якщо зважити на те, що я був у джинсах та кросівках, я вона — у платті, то це було змагання нерівних суперників. Та коли я майже наздогнав її, вона різко повернула і стрибнула в болото. Не маючи іншого вибору, я зробив те саме.

Тепер про біг і мови не було. Зрадлива й мінлива поверхня, вона увесь час піддавалася під моїми ногами, і я провалювався у багнисті баюри по коліно завглибшки, де багно просочувало мої джинси і засмоктувало ноги. Однак дівчина, здавалося, чудово знала, куди слід ступати, і тому поволі відривалася від мене, аж поки не щезла в тумані, залишивши мені єдиний вибір: йти по її слідах.

Коли їй вдалося відірватися від мене, я деякий час