Читати книгу - "Маріупольський процес"

бачення, – тим часом говорив Батя.

Роман слухав, не перебиваючи, про тепловізори, без яких усі наче сліпі кошенята… І ще, напучував Батя, забереш півсотні нових бронежилетів класу «4 плюс». Особливі броніки, із пластин семиміліметрової австрійської сталі. Гартували на одному з наших підприємств. Усе ми можемо, коли хочемо або коли смажений півень дзьобне в одне місце.

– Що скажеш? – Батя зігнувся, вперся руками в коліна, наче воротар на футбольному полі. – Болить, зараза. Знову потягнув десь спину… І цеє… кевларові каски обіцяли, – докинув він. – Ще, казали, берці нормальні дадуть, це вже від себе. Живемо тепер! А заразом поновиш свій військовий квиток.

І куплю собі нарешті мобілку, подумки додає Роман. Із документів у нього тепер – лише водійське посвідчення, дивом збереглося, бо залишив його у таборі того дня, коли Валік і Петрович загинули, а вони з Шараповим потрапили у полон.

– Кого візьмеш зі собою, щоб за кермом мінятися? – розпоряджався далі Батя. – Кого, не поняв?… Самчича?

І здивовано перепитав:

– Для чого він тобі?

Самчич після того обстрілу, після істерики у бліндажі, не розмовляв. У нього наче щось у голові зрушилось, він не спав ні вдень, ні вночі, в очах застигла байдужість до усього, він переховувався від дійсності углибині себе самого. А може, застряг у своєму внутрішньому фільмі.

Дах поїхав, вирішили хлопці.

– Самчича візьму, – повторив Роман, – нехай розвіється.

Батя почухав чуприну.

– Хоча… – сказав із сумнівом. – Може, й справді… Але як ти без зміни за кермом?… Ну, дивися сам.

До пошарпаної «газельки» із саморобним захистом – ланцюгами під бампером – кілька хлопців принесли пакунки з речами. Родичі у Львові заберуть, згодом передадуть щось сюди; з необхідного, ясна річ.

– Сподіваюсь, тут без зброї, вибухівки, наркотиків, – без тіні усмішки попередив Роман.

– Тільки розібраний «Стєчкін», – у тон йому озвався Корнет.

– Що там у вас? – запитав Роман уже без вихилясів.

Усілякий дріб’язок. Хтось свої джинси та куртку віддав, бо тут вони були без потреби. У когось планшет гавкнув – передавав його тепер додому, у ремонт… З вечора спакувалися. Виїхали на світанку, щойно сонце відірвалося від краю рівнини, поспішали, аби до ночі бути на місці.

На виїзді із зони АТО на першому ж міліцейському блокпосту «газельку» зупинили для обшуку. Перевернули всю машину. Усе перетрусили. Воно й зрозуміло – зі зони на мирну територію прямують. Усе правильно, працюйте, хлопці, робіть свою справу.

Роман закурив цигарку. Самчич стояв, завмерши, поруч, йому аж піт виступив на чолі. «Чого ти?» – Роман поплескав його по спині.

Постовий трапився прискіпливий: розрізав ножем один із щільно запакованих клунків – а там комплект термобілизни та кілька банок тушонки. Глянув тріумфально, підчепив двома пальцями етикетку:

– Новесенька! Жодного разу не в користуванні. А що, на передку цей дефіцит вже без потреби?… І з тушонкою у вас там перебір?…

Самчич стояв ні живий ні мертвий, наче це його піймали на гарячому.

Роман випустив убік дим, розігнав його рукою; цей невизначений жест міг означати: що поробиш?

– А ля гер ком а ля гер… – невдало пожартував.

– Чого? – не врубався міліціонер.

– Він Француз, – раптом озвався Самчич, дурнувато усміхаючись.

– Ото я й бачу, – впав у нерви постовий. – Волонтери вам – одяг, волонтери вам – хавчик, що можуть підганяють, а ви по хатах розтягаєте…

Страшенно розізлився Роман на того хлопця, що пакунок приніс. Василь, чи як його там. Не міг його обличчя пригадати як слід, таке щось, наче непримітне. «Козел», – процідив, повертаючи ключ у замку запалення. Самчич глянув скоса: про того, що обшук робив?… про того, що консерви у термобілизну позавивав?… Чи про нього, Самчича?

На клунку – приліплений скотчем папірчик з адресою. Роман прочитав й одразу згадав того хлопця. Клаповухий, худорлявий, малий. Точно, він, Василь з Рівненщини. Просив закинути речі до матері – хата при трасі, навіть повертати не треба. Ото вже герой…

Щойно рушили, як Самчич до Романа:

– Він це украв?

Дивися, розговорився мовчун.

– Ні, – відповів Роман не одразу, бо що тут скажеш? – Просто заникав…

Самчич навіть голову до нього повернув, так намагався зрозуміти, що трапилося. Ще зовсім пацан. Варто це якось пояснити йому, та й собі одночасно. Підтримати розмову. Нікому із хлопців не вдалося розговорити Самчича, а тепер він сам озивається, реагує на події, боїться, переживає. Увімкнулися нарешті емоції. Це добре. Але що йому скажеш? Що кожен чинить, як вважає за потрібне. І що усюди люди різні. Бабуся казала: всюди є люди, а є людиська. А дід додавав: а є нелюди. Той клаповухий Василь від своїх же й ховав ті речі. Знали б хлопці… Дістав би буки – й у карцер. Можливо, й допомогла б йому ударна доза ліків від жадібності.

А термобілизна, судячи з етикетки, на два розміри більша, ніж треба щупленькому Василеві.

Роман мовчки крутив кермо, машини на дорозі прибували. Що далі на захід, то більше життя вирувало навколо. Самчич знову замкнувся у собі, його цікавість випарувалася, він мляво спостерігав за миготінням легковиків, вантажівок та автобусів, що йшли назустріч чи обганяли «газельку».

– Я не прокурор, – озвався нарешті Роман. – Повернемося, запитаємо цього жевжика, що ще встиг натирити. Хочеш хот-дог?

На заправці купили собі по хот-догу та велику кока-колу на двох. Забутий смак поступово повертав у довоєнне життя.

Так воно сталося, що саме у родичів того захланника довелося заночувати. Рівненська область, село при трасі, вказівник. Пригальмували біля крамниці «Продукти» – єдиного освітленого місця у темряві. Кілька чоловіків наввипередки заходилися пояснювати, де хата Василя. «Ви його побратими?» Роман кивнув, чоловіки підійшли ближче, виказуючи готовність поспілкуватися, але Роман відповів коротко: поспішаємо, нам ще години три пиляти…

Біля старої хати зупинилися. Світло фар ковзнуло по сірих кривеньких штакетинах із латками світлого дерева, освітило жінку з відром у руках. Побачивши військових, вона відро на землю повільно опустила, заклякла на місці. Руки до грудей притиснула. А тоді, як почула, що все гаразд, нікуди їх не відпустила: лишайтеся у нас, он які потомлені, не відпущу у ніч. Сама вже ворота відчиняє: заїжджайте, заїжджайте, хлопці!

У хаті дід у теплій камізельці та бурках серед літа. Крупніший за онука. На оці більмо. І троє сором’язливих сестер-школярок. Вони очей не підводили, подаючи на стіл кукурудзяну кашу з молоком та хліб із маслом. Дід обережно розпитував, Роман, навертаючи кулешу, відповідав, навіть Самчич озивався, і то доволі влучно.

Що Роман знав про того Василя та його життя? Нічого. От тепер дещо дізнався. Він був