Читати книжки он-лайн » Бойовики 🔫💣👊 » Тривожний місяць вересень

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 88
Перейти на сторінку:
зуби, що випиналися вперед.

— Скільки ж воно йому було? — запитав він. — Шістнадцять?

Отже, пістолет вони покинули. Хотіли показати, що їм не потрібен той старий ТТ. Беріть, мовляв, стріляйте. В дулі не було нагару. Я вийняв з рукояті обойму — в ній жовтіли патрони. Абросимов не встиг зробити жодного пострілу. Мабуть, вони підскочили несподівано, адже спритні були хлопці, набили руку на лісовому розбої. А може, він не міг змусити себе вистрілити? Адже в них були звичайні людські обличчя… Може, просто злякався? Нічого дивного. У своєму першому бою, коли я побачив фашистів, справжніх, живих, розпалених, у розстебнутих кітелях, з роззявленими ротами — зуби блищали від слини, — я теж злякався. Але поряд були товариші. Вони виручили. Підтримали. А цей хлопчина опинився сам у найважчу хвилину життя.

І тут я збагнув, чому Абросимов рвався в Глухарку з отим своїм «планом допомоги в роботі» й «узагальненим досвідом». Він набивався в друзі! Як це я одразу не здогадався. Я був йому значно ближчий, аніж п’ятдесятирічний Гупан чи мовчазний, безсонноокий капітан-особист, який з усіма тримався так, що відчувалася дистанція. Я був з його покоління, всього на чотири роки старший, а проте встиг повоювати, і в моїй анкеті було перелічено всякі військові заслуги та медалі й відзначено роботу в розвідці… Отож Абросимов і придумав «план допомоги» та поїздку до Глухарки: йому треба було стати врівень зі мною, щоб заслужити право на дружбу. А я, дурень, нічого не зрозумів. Я поставився до нього легковажно, з погордою старшого. Дурень я, от дурень! Мені б відповісти йому — не приїжджай, не треба, краще я сам якось заскочу… А я що сказав? Здається, «катай» чи щось подібне до цього. Напевно, він образився і вирішив довести, що даремно я поставився до нього звисока.

— А плану, плану ніде немає! — сказав Попеленко. — Забрали. Що ж це буде, га?

Він дуже непокоївся, що тепер бандюги дізнаються про таємниці нашої стратегії. Які таємниці міг знати Абросимов?

Усі мовчки дивилися на бричку. Немов чекали чогось. Якби Абросимов був місцевий, жінки давно вже голосили б. Але він приїхав із райцентру на начальницькій підресореній бричці, це оддаляло його від Глухарки.

Натовп складався із сірих і темних жіночих хусток. Чоловіки, яких було небагато, загубилися на цьому тлі. Тільки білі голови сімдесятирічних близнюків Голенух світилася серед темно-сірого, мов свічки. І треба ж — обидва рівненько народилися і рівненько догоріли до старості. І це в наш вік…

Я чогось розізлився на мовчазних глухарчан.

— Ну, чого баньки повилуплювали? — крикнув я. — Не бачили бандитської роботи? Вони катують, бандюги, а ми собі мовчимо… Йому шістнадцять літ усього було, мати вчителька! І сестричка маленька… Він через вас поїхав, щоб від бандитів захищати… Хлопчисько, а не злякався!

Перша схлипнула Серафима, мов сірника у порох кинула, — жінки враз заголосили, чоловіки що міцніше стиснули зуби й пригнули голови. І мені неначе горло здавило, не вистачало повітря, защипало очі. Жінки примовляли своє одвічне: «Ой боже ж мій, боже, та на кого ж він матінку покинув, та як же тепер старенькій синочка в останню дорогу виряджати… та тільки вербичка тепер над ним буде хилитися цілий вік…» Я згадав худеньку вчительку-матір. Вона, мабуть, і не плакатиме, скам’яніє — та й усе.

— Ти ось що, Попеленко, — сказав я до свого підлеглого. — Треба негайно повідомити Гупана, в район.

Попеленко засопів і озирнувся. Там, серед натовпу, все його сімейство утворило щільно збите ядро: від трирічного Мишка до Василька Сопливого, власника безприцільної мінометної труби, усі поприходили. «Яструбок» почухав потилицю.

— Сьогодні Яцько з райкооперації їде в район, — промовив він. — Можна ним переказати?

— Можна…

Попеленко глянув на закривавлене чоло Абросимова й полегшено зітхнув.

— Перенесемо? — спитав я Глумського.

Він мовчки кивнув. Ми підняли тіло Абросимова з брички і понесли до мого двору. Кров уже не текла. На простреленому піджаку я помітив плями кіптяви. Стріляли, видно, з «шмайсера», упритул, і порохові гази пропалили піджак. Це вже вони добили. «Змилостивилися» нарешті…

— Глумський! — промовив я, коли ми поклали Абро-симова па вибиту землю в подвір’ї.— Підеш з нами в УР на бандитів?

Він утер спітніле чоло своєю величезною темною долонею. Подумав. Від неправильного, як у бульдога, прикусу, тільки-но він починав говорити, випнута вперед щелепа робила якісь обертальні рухи. Взагалі він міг послати мене під три чорти. Адже він був голова колгоспу й не відповідав за УР. Але я знав, що не Аброси-мова він бачив зараз перед собою, а сина Тараса.

— Піду, — сказав Глумський.

«Такий як учепиться — не одірвеш», — подумав я, дивлячись на його щелепу.

— Піду, — повторив він. — Гвинтівкою володію добре.

Кого ще я міг узяти з собою? Голенух? Маляса? Каліку Семеренкова?

Нарешті я побачив Семеренкова, його видовжену маківку. Антоніна стояла поруч із батьком, пригорнувшись до нього і притримуючи за руку, немовби заспокоюючи. Вона дивилася в землю, і край хустки, нависаючи над лобом, як козирок, приховував очі. Здавалося, що Семеренків дуже переляканий.

Так, окрім Глумського, тут не було жодної людини, на яку я міг би покластися. Я мав на увазі чоловіків. Жінок з рішучим характером у Глухарці було досить. Варвара, наприклад, варта була десяти Малясів. Вона стояла взявшись у боки, і очі її були сухі. Вона не брала участі в жіночому тужливому хорі.

«План допомоги» у виловленні бандитів я знайшов через годину в бричці. В останню мить Абросимов засунув той аркушик під сидіння. Він хотів урятувати його. На аркушику лишилися руді відбитки пальців. Кров на папері швидко рудіє. Як я й сподівався, у плані не було жодної точної вказівки. Абросимов викладав свої думки з приводу того, як треба згуртувати молодь у Глухарці та навколишніх селах: провести активну виховну роботу, викрити шкідливу суть націоналістів і зрештою добитися того, щоб «земля горіла під ногами у бандитів». Був у записці й натяк на те, що комсомольців слід озброїти. Цікаво, чи вважав він, Абросимов, себе озброєним, маючи у кобурі ТТ зразка 1930 року? І кого я мав озброювати — дівчат, підлітків? Гарний він був хлопець, Абросимов, мрійник. Мені тоді, в Ожині, не сподобалася в ньому надмірна заповзятливість. Нічого, життя його трохи обтерло б, вставило б потрібні скельця в окуляри, навчило б розраховувати сили. Головне, з таких хлопців не виростають байдужі люди.

Тепер ніхто ніколи не дізнається, що вийшло б з Абросимова. Мати, звичайно, покладала на нього великі надії. Хороша в нього мати, у Абросимова. Спокійна, розумна. Як

1 ... 27 28 29 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"