Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

вона гарно, підбадьорливо усміхнулася, коли я за вечерею розсипав сахарин. Можна подумати, що той порошок у них пудами лежав у погребі. Либонь, вони заради гостя дістали облатки, а звичайно пили чай з маслянистим буряковим соком…

Я читав листа Абросимова, сидячи в бричці, а він лежав у дворі на підстилці з сіна. Цікаво, чому покійникам неодмінно підстилають що-небудь, адже їм все одно — твердо чи ні? Усі вже розійшлися, навіть баба Серафима пішла, гуркотіла в сараї й на всі заставки лаяла Яшка. У збудораженому селі поступово налагоджувалося звичайне життя.

«Хай йому чорт, навіщо було стільки мук і клопоту, — подумав я, слухаючи Серафимину лайку. — Хтось же перев’язував цьому Абросимову пуповину, тер скроні, у вушка дув, хтось його прийняв у цьому світі, міркував, яке ім’я йому дати… Багато зусиль і любові вклали у хлопця, як і в усяку іншу людину вкладають; і ось тепер усі розійшлися у своїх справах, змирилися, а треба було б у дзвони бити по всій землі, гудіти в усі заводські гудки: не може бути більшої несправедливості, більшої дикості на землі, аніж убивство хлопчака. Палкого, наївного хлопчака, сповненого любові до людей».

І тут я відчув, що хтось стоїть коло брички, та так тихо-тихо стоїть, що ледве дихає. Синиця, й та, мабуть, чутніше дихає. Я озирнувся і побачив Антоніну Семеренкову. Вона притулилася до брички і не зводила погляду з Абросимова, обличчя в неї під чорною хусткою було бліде-бліде. Усі розійшлися в справах, а Антоніна залишилася, і, заклопотаний своїми думками, я довго не помічав її. Тепер вона відчула, що я дивлюся на неї, і повернулася до мене. Вона не сховала, як звичайно, очей і не натягла хустки на обличчя: надто вже була вражена цією смертю. І ми дивились одне на одного, анітрохи не соромлячись, бо думали не про себе, а про іншу людину, що лежала рядом, коло брички, про людину, на чолі в якої було вирізано фінкою червону зірку.

Мені здалося, що думки наші плинули одна в одну, збігаючись від слова до слова, і навіть коми сходилися у цих думках…Я простягнув руку і торкнувся її долоні, довгих, тонких пальців. Їй було, мабуть, важче, аніж мені. Вона не вміла миритися зі смертю. Наче дитина вона сподівалася на чудо — а що коли все зміниться, як у страшному сні, хлопчина з порізаним чолом встане, проведе долонею по обличчю, рани зникнуть, кров змиється, як під зливою.

Спочатку мені лячно було дивитися на неї, на чорну хустку, я немов чогось боявся і соромився, тримався на відстані, але ось тепер руки були разом, ми ступили назустріч одне одному, думки наші плинули дуже злагоджено. Ми залишилися самі в спорожнілому, витоптаному дворі, якщо не зважати на Абросимова. Він приїхав, щоб допомогти мені, і він допоміг.

— Я піду туди, в ліс, — сказав я Антоніні.— Недовго їм хазяйнувати!

Вона нічого не відповіла. Можливо, вона й справді була німа, як твердили в селі? Але чути вона чула. Дівчина заперечливо похитала головою, ніби закликаючи мене цього не робити, і очі в неї стали ще ширші від переляку. І я, плинучи за дивною єдиною течією наших думок, раптом збагнув: вона знає про бандитів більше за мене, вона знає і боїться.

Не абстрактний страх був у її очах. Вона ніби згадала щось, застерігала. Що вона могла знати? Де могла здибатися з ними? У мене всередині обірвалося щось, упало вниз, як міна, коли її кидаєш у чорний мінометний ствол, і моторошно стало від передчуття. А що коли вона, дурепа, забрела якось до лісу в пошуках чорниць або ожини і там наткнулася на них, на отих, що недавно дивилися на дорогу крізь вільшину, біліли плескатими обличчями серед смугастого плетива тіней і світла? У мене навіть руки затремтіли, коли я уявив, що могло статися в лісі.

Та її пальці, сильні, тонкі пальці, що звикли м’яти глину й працювати з ангобами, стиснули мою долоню, щоб вона не тремтіла, щоб я не думав більше про те, що могло здіятися в лісі на якій-небудь чорничній галянині. Потім вона відпустила мою долоню і пішла з двору не озираючись, пішла поволі й статечно, і така ж вона була тонка, беззахисна й аж наче не тутешня, не глухарська, і така сумна, що в мене все перевернулося всередині від кохання та жалю.

«От як воно бував, — подумав я і подивився на свою долоню, яку щойно тримали її пальці.— От як воно буває — поряд з тобою смерть і кров, та й попереду теж, вдається, добра мало, а до тебе раптом, як приступ болю, приходить несподіване кохання. Мабуть, це тому, що війна спресувала наше життя: година як рік, а рік як вік. І коли вже любов прийде, то зразу — не ріденькою водицею по крапельці.

І звідки вона взялася, Антоніна, чудо моє?»

2.

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — сказав мені Гупан.

Ми сиділи в нашій хаті, в жарко натопленій кухні, їли яєчню, а Абросимов лежав у сінях на холоді. Це були начебто поминки. Гупан і двоє його міліціонерів-автоматників випили, їхні обличчя розчервонілись. Начальник райвідділу гнув алюмінієву саморобну ложку, він уже третю ложку доламував, але баба Серафима йому нічого не казала. Та й дідько з ними, з ложками, ми їх сотнями виливали з німецьких ящиків з-під мін… Гупан був чоловік дужий, він міг і кочергу зламати. Досить було йому зайти в хату, як одразу стало тісно, наче вогнетривку шафу внесли.

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — повторив начальник райвідділу. — З мене досить Абросимова. Годі самовільних геройств!

— Я не сам піду, — кинув я. — Зі мною будуть Глумський і Попеленко. Зброя в нас є.

— Яка зброя?

— А така, самі знаєте. Підходяща. Після війни здамо.

— Не відпускаю я тебе в УР, — повторив Гупан. — Досить з мене!

— Ну тоді дайте десяток «яструбків», — попросив я. — Ну хоч п’ятірко. Тільки досвідчених. Бандитів там небагато. Ми їх спіймаємо.

— Я знаю, скільки там бандитів, — сказав Гупан. — Чоловік десять на чолі з Горілим. Думаєш, ми такі темні? Там, де треба, кожен бандит на обліку в карточці.

— То чого ж ви їх не повиловлюєте? Чи карточки легше складати?

Гупан тільки крякнув, скоса зиркнувши на мене. Може, я для нього був таким самим недосвідченим, старанним підлітком, як для мене Абросимов?

Міліціонери байдужо слухали. Один із них порпався в круглому диску свого