Читати книгу - "Не такий"

крізь скло і виглядали сумними. Навіть Канава, від якого подруги ледве відірвали заплакану Алку, був якимось пригніченим. Тож Потапу в цьому сенсі пощастило. Його тут, у таборі, майже нічого не тримало. Він повертався додому.

Розділ 25

— Мамо, я вдома! — голосно гукнув Потап, заходячи до вітальні.

Поки автобус доїхав до міста, поки всі вивантажилися з нього, поки Денис дістався свого двору, була вже майже восьма вечора. Мама повинна була б бути вдома, але у квартирі панувала тиша. «От тобі й сюрприз! — подумав Денис. — Все-таки треба було подзвонити! І попросити, щоб вона приготувала щось смачненьке!»

— Ау-у-у! — заволав він. — Чому це мене ніхто не зустрічає?

І тоді в батьківський спальні щось гупнуло — значить, хата таки не порожня.

— Ти що, спиш? — Денис подався на звук. — Ось як воно, значиться? Син приїхав, а вона спить!

Денис жартував. Він дуже радів тому, що нарешті був удома. Правду кажуть: у гостях добре, а вдома краще! Хлопець хотів якнайшвидше стрибнути до ароматної ванни з пишною піною.

— Ура-а-а! Я вже вдо-о-о-о-ма! — заспівав Потап, підходячи до зачинених дверей спальні. Сіпнув на себе ручку, двері відчинились.

У кімнаті було напівтемно. Біля ліжка стояла мама і куталась у короткий квітчастий халатик, якого тато колись подарував їй на річницю весілля. Зазвичай вона накидала його перед сном, а потім сідала навпроти великого дзеркала і розчісувала волосся. Тато тоді цілував її у маківку і казав, що гарну жінку не заховає жоден халат.

Але тепер матуся великими переляканими очима дивилася на Потапа і, як у кіно, однією рукою намагалася прикрити закоротким для цього халатом голі коліна, а другою стягувала комір на грудях. Волосся у неї було розкуйовджене, на щоках палав помітний навіть при поганому освітленні рум’янець.

— Мамо! Ти чо… — почав було Денис і замовк на півслові. В глибині кімнати завмер, як бусол, на одній нозі дядько Борис — сусід, який колись допомагав Денисові вішати турнік, а зараз, вочевидь, хотів нашвидкуруч одягнути штани…

Хлопець занімів, бо не знав, як йому зараз поводитися. Те, що чоловіки й жінки займаються «цим», для нього не було секретом. Власне, в таборі після відбою тільки й було розмов, що про «це». Однак уявити свою матір з кимось, окрім батька, у спальні Потап не міг…

Він окинув поглядом вкриті густим темним волоссям ноги Бориса Антиповича, його пом’яті сімейні труси, всипані маленькими червоними сердечками, і відчув, як до горла підкочує клубок нудоти.

— А ти!.. Чого це ти вдома?! Ти ж завтра тільки мав приїхати!? — збентежено проказала мама. Вона нарешті перестали смикати одяг.

— Може, мені потрібно було там ще на кілька місяців лишитись, щоб ти могла тут розслабитись? — не залишився у боргу Потап.

Він трохи оклигав від початкового шоку і відчував, як усе його тіло перетворюється на суцільне сплетіння роз’ятрених нервів. «Як там Торнадо вчив? — майнула думка. — Піднімаєш праву ногу, концентруєш енергію і з розвороту прямо в диню ба-бах! Спробувати, чи що!?»

— Ну, я, мабуть, піду! — озвався дядько Борис. Він нахилився, щоб підтягнути штани, зашпортався, втратив рівновагу і з розмаху всівся на ліжко. Зірвався з нього, як ужалений, і, спотикаючись, ледве одягнув на ходу брюки.

— Та куди ж ви? — вдавано турботливо запитав Потап. — Я ж до завтрашнього дня ще в таборі! Залишайтеся, відпочивайте! — знущально підморгнув він Борисові Антиповичу.

— А ти змінився! — знову спинився дядько Борис. — Схуд. І говорити почав по-іншому, подорослішав!

Чоловік зібрав розкидані по кімнаті речі, вдягнув сорочку і рушив до дверей. А в дверях стояв Денис. Вони зустрілися поглядами. І дядько Борис програв цей бій — першим моргнув і відвів очі.

— Слабак! — сказав Потап і пропустив чоловіка. Той прожогом кинувся до виходу. За мить грюкнули вхідні двері і в квартирі запала важка тиша.

— Денисику! Вибач мене, синочку! — мама зненацька заплакала, її обличчя зморщилося і стало схоже на сушену грушу.

«Чи не забагато жіночих сліз і вибачень на мене одного?» — подумав Потап. Мовчки розвернувся, не дивлячись на матір, і попрямував до своєї кімнати. Клацнув внутрішнім замком, відгороджуючись від світу, голосно врубав музику, щоб не чути слів мами, яка щось намагалася пояснити з-за дверей.

Скільки питань,

Заморочених зізнань.

Як же тобі мене пробачити?

«Ні! Таки потрібно було подзвонити! — міркував Потап. — І уникнути стількох проблем! Чорт! Яке ж це життя важке! А мені ж іще жити й жити!»

Стомлене дорогою і несподіваним «привітанням» тіло поволі поринало в сон. Денис навіть не почув, як клацнув музичний центр, коли закінчилася остання на диску пісня. У його неспокійних снах до нього навідалися Олеся, Канава, який навіщось учив його прийомам карате, та Борис Антипович, який невідь-чому голосно реготав, розмахуючи своїми сімейними, у червоні сердечка, трусами.

Розділ 26

— Дай мені-і-і си-и-или прожити цей день! — співав Потап, крутячись перед великим дзеркалом у вітальні. У нього сьогодні був піднесений настрій. Здавалося, що і сонце сяє яскравіше, і пташки співають тільки для нього — Денис збирався до школи.

То було першого вересня. А радів хлопець тому, що перший раз за декілька років куплений шкільний костюм не довелося перешивати! Яке це було задоволення — приміряти вибрану вдяганку і відчути, що вона сидить на тобі, як влита!

Денис Потапенко перейшов у дев’ятий клас і майже домігся того, чого прагнув. І хоча кубики пресу були наразі ледь помітні, але ж вони таки були! Потап у новому темному костюмі та синій сорочці з краваткою виглядав, неначе голлівудський актор і дедалі більше собі подобався.

«Не дарма півроку потом обливався!» — подумав хлопець, поправляючи ледве помітний вихор у зачісці. Він із вдячністю згадав свого наставника — Торнадо, — який стільки всього йому пояснив. Тепер Денисові руки зміцніли від відтискань та підтягувань, кістки кулаків добре натренувалися, і подаровану Жекою «лапу» він дубасив без жодних больових відчуттів. Залізна перекладина його теж уже не лякала — він підтягувався двадцять разів. Тіло хлопця стало міцним і повністю підкорялося йому.

У Дениса була єдина проблема — після тієї сцени у спальні змінилися їхні стосунки з мамою. Кілька тижнів вони майже не розмовляли, аж мама схудла і постаріла мало не на очах. Тож Потап помирився з нею і ніби заспокоївся, але колишньої теплоти й близькості їм так і не вдалося відновити.

— Я пішов! — гукнув він углиб квартири. Мама сьогодні залишилась на кілька годин вдома, щоб випровадити його до школи. Вона вийшла до передпокою.

— Який ти у