Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Туди, пане.
— У вас завжди так? Такий рух? Там, на підзамчу?
— Ні, пане, — пахолок злякано глянув на нього. — Тільки в середу. Середа — торговий день.
Черговий портал був увінчаний аркадою з картушем, а на ньому — черговий барельєф, без сумніву, теж магічний. Він зображав пащу амфісбени. Портал був закритий оздобленими і масивними на вигляд гратами, однак, ледь пахолок їх штовхнув, вони легко і плавно відчинилися.
Другий дідинець мав значно більшу поверхню. І щойно звідти можна було належно оцінити замок. Як виявилося, вигляд з відстані дуже й дуже вводив в оману.
Ріссберг був куди більшим, ніж здавався. Він сильно заглиблювався у гірську стіну, врізався в неї комплексом будинків, суворих і негарних споруд, яких зазвичай в архітектурі замків не було. Будинки виглядали як фабрики і, мабуть, дійсно ними були. З них стирчали димарі та вентиляційні труби. Пахло паленим, сіркою й аміаком, відчувалося також легке тремтіння ґрунту, наслідок праці якихсь підземних машин.
Пахолок покашлюванням відвернув увагу Геральта від фабричного комплексу. Їм треба було йти в інший бік — до замкової вежі, тої нижчої, що здіймалася над будівлями більш класичного, палацового характеру. Всередині теж було саме так, як і належить у палаці, — пахло курявою, деревом, воском і старовиною. Було ясно — під стелею, сонно, наче риби в акваріумі, плавали оточені ореолом світла магічні кулі, стандартне освітлення садиб чарівників.
— Вітаємо, відьми́не.
Вітало його двоє чародіїв. Він знав обох, хоч і не особисто. Гарлана Цару колись показала йому Єнніфер, легко було його запам’ятати, бо єдиний, мабуть, з чарівників голив голову на лисо. Альджерона Гвінкампа, званого Пінеті, пам’ятав з Оксенфурту. З академії.
— Вітаємо в Ріссбергу, — привітав Пінеті. — Тішимося, що ти зволив прибути.
— Глузуєш з мене? Я тут не з власної волі. Щоб змусити мене прибути, Літта Нейд запакувала мене до криміналу.
— Але пізніше з нього витягнула, — перебив Цара. — І щедро винагородила. Компенсувала твій дискомфорт з великою, гм, самовідданістю. Була чутка, що вже тиждень, щонайменше, маєш з нею дуже добрі … стосунки.
Геральт стримував непереможне бажання дати йому в писок. Пінеті, видно, помітив це.
— Pax — підняв руку. — Pax, Гарлане. Обійдемося без шпильок і кпин. Знаємо, що Геральт упереджений проти нас, це відчувається в кожному слові. Знаємо, чому так сталося, як пригнобила його афера з Єнніфер. І реакція середовища на цю аферу. Ми цього не змінимо. Але Геральт — професіонал і зуміє бути вище цього.
— Зуміє, — сухо підтвердив Геральт. — Інше питання, чи схоче. Переходимо до справи. Чого я тут?
— Ти нам потрібний, — сухо промовив Цара. — Саме ти.
— Саме я. Мені що, пишатися чи починати лякатися?
— Ти знаменитий, Геральте з Ривії, — озвався Пінеті. — Загальний консенсус дійсно вважає твої дії і вчинки спектакулярними і захоплення гідними. На наше захоплення, як сам розумієш, не надто можеш розраховувати, ми не так легко виявляємо адмірацію, особливо комусь такому, як ти. Але вміємо визнати професіоналізм і поважаємо експерієнцію. Факти говорять самі за себе. Я б ризикнув ствердити, що ти видатний… гм…
— Ну?
— Елімінатор.— Пінеті без зусиль підібрав слово, мабуть, вже наперед мав його під рукою. — Хтось такий, хто елімінує бестій та потвор, що заважають людям.
Геральт не прокоментував. Чекав.
— Нашою метою, метою чародіїв, теж є добробут і безпека людей. Отож, можна говорити про спільність інтересів. Випадкові непорозуміння не повинні заступати цей факт. Це нам недавно пояснив господар цього замку. Він чув про тебе. І хотів би познайомитися з тобою особисто. Він так бажає.
— Ортолан.
— Верховний майстер Ортолан. І його найближчі співробітники. Ти будеш їм представлений. Пізніше. Служебник покаже тобі твої кімнати. Зволь відсвіжитися після подорожі. Відпочити. Незабаром ми пришлемо за тобою.
* * *
Геральт думав. Згадував все, почуте коли-небудь про верховного майстра Ортолана. Що був, згідно із загальним консенсусом, живою легендою.
* * *
Ортолан був живою легендою і мав надзвичайні заслуги у чорнокнижницькому мистецтві.
Його манією була популяризація магії. На відміну від більшості чародіїв, він вважав, що вигоди і користі з надприродних сил повинні бути спільною власністю і служити зміцненню загального добробуту, комфорту і всесвітнього щастя. Ортолан мріяв, щоб кожна людина мала безплатний доступ до магічних ліків та еліксирів. Чародійські амулети, талісмани і різноманітні артефакти повинні бути загальнодоступними і безкоштовними. Кожен громадянин має право на телепатію, телекінез, телепортацію і телекомунікацію. Щоб цього добитися, Ортолан безперервно щось винаходив. Себто — робив винаходи. Деякі такі ж легендарні, як і він сам.
Однак дійсність болісно зверифікувала мрії старого чародія. Жоден з його винаходів, які мали б удоступнити та демократизувати магію, так ніколи і не розвинувся далі стадії прототипу. Все, що Ортолан вигадав, і що згідно із задумом мало бути простим, виявлялося жахливо заплутаним. Те, що мало бути масовим, було диявольськи дорогим. Але Ортолан не занепадав духом, фіаско його не знеохочували, а спонукали до дальших зусиль. Які вели до чергових фіаско.
Підозрювали — самому Ортоланові, звісно, таке й на думку не спадало, — що причиною такої нефортунності винахідника часто бував звичайний саботаж. Не йшлося тут про банальну заздрість чародійського братства і небажання популяризації мистецтва, яке чародії воліли бачити в руках еліти, себто у своїх власних. Принаймні, не тільки про це. А швидше про страх перед винаходами військового і вбивчого характеру. Цілком обґрунтований страх. Як кожен винахідник, Ортолан час від часу захоплювався вибуховими і легкозаймистими матеріалами, бомбардами, броньованими ридванами, самопалами, самобиями і отруйними газами. Умовою добробуту, доводив старенький, є всезагальний мир між народами, а мир досягається завдяки озброєнню. Найефективніший метод запобігання воєн — це відлякування страшною зброєю. Чим зброя страшніша, тим мир певніший і триваліший. Оскільки ж Ортолан не мав звички прислухатися до чужих аргументів, то до його винахідницької команди тайкома заслали кількох саботажників, які торпедували грізні винаходи. Майже жоден такий винахід не побачив денного світла. Винятком був знаменитий і описаний у численних анекдотах кулемет. Кулемет — згідно з назвою — мав метати кульки в ціль, притому цілими серіями. Дослідний зразок, на диво, вийшов за мури Ріссбергу і навіть був протестований у якійсь сутичці. Однак із мізерними наслідками. Коли стрільця, що користувався зброєю, запитали про її придатність, він висловився так — кулемет схожий на мою тещу. Тяжкий, бридкий, ні на що не придатний,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.