Читати книгу - "Мері Поппінс"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 43
Перейти на сторінку:
сказав він.

— І шести пенсів не буде?

— Звісно, що ні, — жалібно озвався містер Бенкс. Хлопець з докором поглянув на нього і ображеновийшов.

— Ой лишенько, що там таке? — занепокоїлася місіс Бенкс, збагнувши, що новина дуже кепська. — Хтось захворів?

— Гірше, — жалібно мовив містер Бенкс.

— Пропали всі наші заощадження? — Місіс Бенкс так перелякалася, що вся пополотніла.

— Ще гірше! Недарма ж барометр показував бурю! І невідомий прогноз! Ось послухай!

Він розгладив телеграму і голосно прочитав:

Приїду до вас на місяць. Буду сьогодні о третій дня. Будь ласка, добре натопіть у спальні.

Юфимія Ендрю.

— Ендрю? О, таке саме прізвище, як у вашої гувернантки! — сказала Джейн.

— Це й є моя гувернантка, — мовив містер Бенкс, походжаючи по кімнаті і неспокійно куйовдячи рештки колишнього чуба. — її звати Юфимія. І сьогодні о третій вона приїжджає до нас.

— Та це не така вже й погана новина, — з полегкістю сказала місіс Бенкс. — Звичайно, доведеться приготувати для неї кімнату, але це нічого. Я радо привітаю цю славну бабусю…

— Славну бабусю! — ревнув містер Бенкс. — Ти сама не тямиш, що говориш! Славну бабусю! Моя ненько! Постривай, ось ти її побачиш, тоді скажеш! Нехай-но ти тільки її побачиш!

Він ухопив капелюх і плащ.

— Але ж, любий мій! — скрикнула місіс Бенкс. — Ти ж повинен зустріти її. Бо буде нечемно! Куди це ти йдеш?

— Куди-небудь! Куди очі дивляться! Скажи їй, що я помер! — жалібно мовив він і стрімголов кинувся з дому, зовсім знервований і нещасний.

— Ой-ой-ой, Майкле, яка ж там вона, як тобі здається? — сказала Джейн.

— Цікавій кішці носа прищикнули, — озвалася Мері Поппінс. — Понадягайте капелюшки, будь ласка.

Вона посадовила Близнят у візок і повезла Вуличкою. Джейн із Майклом подалися за нею.

— Куди ми сьогодні підемо, Мері Поппінс?

— Через Парк, тоді за маршрутом тридцять дев'ятого автобуса, Головною вулицею, через міст і через залізничний переїзд — назад додому, — невдоволено розтлумачила вона.

— Ну, то це ми йтимемо цілу ніч, — прошепотів Майкл, дрібочучи ззаду поряд із Джейн. — І проґавимо міс Ендрю.

— Вона ж приїздить на цілий місяць, — нагадала Джейн.

— А я хотів побачити, як вона саме приїде, — поскаржився він, ледве плентаючи і щосили човгаючи по асфальту.

— Ворушіться-но, будь ласка, — жваво сказала Мері Поппінс. — Замість вас можна було спокійно брати на прогулянку двох равликів!

Та коли діти її наздогнали, вона їх хвилин п'ять тримала під крамницею зі смаженою рибою, видивляючись на себе у вітрину.

Вона була вбрана в нову білу блузку в рожевий горошок, і на її обличчі, відбитому в склі понад купами смаженої мерлузи, грала втіха. Вона трохи розхристала на грудях пальто, щоб дужче було видно блузку, і їй здалось, що Мері Поппінс ще ніколи не була така гарненька. Навіть смажені рибини, затиснувши в ротах смажені хвости, так, здається, й прикипіли до неї круглими від захвату очима.

Аж ось Мері Поппінс злегенька, задоволено кивнула своєму відображенню й заквапилася далі. Вони перейшли Головну вулицю, звернули на міст і незабаром підійшли до залізничного переїзду. І тут Джейн із Майклом не витримали — кинулися поперед візка і, не спиняючись, добігли аж до Вишневої Вулички.

— Таксі! — раптом щосили гукнув Майкл. — Мабуть, це міс Ендрю.

Вони стояли на розі Вулички, чекаючи на Мері Поппінс, і дивились, чи не видно міс Ендрю.

Таксі повільно проїхало до воріт Будинку Номер Сімнадцять. Тут воно зупинилося зі стогоном і брязком. Та й не диво, бо від коліс до даху воно все було напаковане речами. Самої машини майже й видно не було, так вона вся була вквітчана валізами — згори, з боків і спереду.

З вікон стирчали скриньки й кошики. Картонні коробки були поприв'язувані до підніжки, а два величезні саквояжі вмостились навіть на водієвому сидінні.

Аж ось і сам водій виринув з-під них і дуже обережно, ніби спускався з крутої гірської верховини, виліз із машини й відчинив задні дверцята. З них, підскакуючи, викотилась коробка для черевиків, за нею — велетенський рудий пакунок, а за ним парасолька й ціпок, зв'язані докупи шнурком. Насамкінець з машини, гримаючи й брязкаючи, вискочили невеличкі терези, і таксист, перечепившись через них, упав.

— Обережно! Помалу! — гукнув громохкий голос із таксі. — У мене дорогі речі!

— Дорогий шофер! — відмовив таксист, підводячись і тручи ногу в кісточці. — Про це ви забули, еге ж?

— Відступіть, будь ласка, відступіть! Мені треба вийти! — знову пролунав громохкий голос.

І відразу після цього на підніжці машини з'явилася нога — найбільша з усіх ніг, які будь-коли довелося дітям бачити. А далі вилізла й уся решта міс Ендрю.

Вона була в широчезному пальті з хутряним коміром, на голові стовбурчився чоловічий фетровий капелюх, а з нього спадав довгий попелястий серпанок.

Діти, пригинаючись поза парканом, обережно підкралися ближче і з цікавістю роздивлялись велетенську тітку, з гачкуватим носом, лютим ротом і невеличкими очицями, які сердито зирили крізь окуляри. А своїм голосом вона майже оглушила дітей — так завзято сперечалася з таксистом.

— Чотири шилінги три пенси! — казала вона. — Казна-що! За таку силу грошей я б зробила пів кругосвітньої мандрівки! Я стільки не платитиму! І поскаржуся на вас поліції!

Таксист знизав плечима.

— З вас стільки належить, — спокійно сказав він. — Якщо ви вмієте читати, подивіться на лічильник. На таксі не їздять задарма, вам це відомо, та ще з такою купою речей!

Міс Ендрю засопіла і, заклавши руку до своєї величезної кишені, витягла малесенький гаманчик. Діставши звідти монету, вона простягла її таксистові. Той глянув на монету і довгенько вертів її в руках, мов якусь дивовижу. Тоді глумливо засміявся.

— Це — на чай? — насмішкувато спитав він.

— Аж ніяк. Це плата за проїзд. Я принципово не даю на чай.

— Я так і знав, — сказав таксист, дивлячись їй просто у вічі. І додав, звертаючись ніби сам до себе: — Речей стільки, що пів-Парку зайняли б, а на чай принципово не дає. Гарпія!

Та міс Ендрю його не слухала. Діти стали у хвіртці, і вона заквапилась, щоб привітати їх, гримаючи по доріжці черевиками і розмаявши позад себе довгий серпанок.

— Ну! — прогула вона, ледве розтягнувши губи в усмішці. — Ви, звісно, не знаєте, хто я?

— Знаємо, знаємо! — вихопився Майкл. Він говорив якнайпривітніше, бо був дуже радий, що побачив-таки міс Ендрю. — Ви — Кара Небесна!

Цеглястий рум'янець, піднявшись від шиї, залляв усе обличчя міс Ендрю.

— Ти дуже брутальний, невихований хлопець! Я поскаржуся твоєму батькові!

Майкл здивовано поглянув на неї.

1 ... 27 28 29 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мері Поппінс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мері Поппінс"