Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» — «Кому бути командувачем?» — «Князеві Ієремії — він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту — віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»

Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

— Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.

— Милостиві панове! — почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. — Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, — пан коронний підчаший…

Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.

— Геть! На погибель йому! Pereat![19] — лунало зусібіч.

— Pereat! Pereat! — гриміло дедалі гучніше.

Підчаший схопився зі стільця — блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:

— Сюди його подайте!

Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.

Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.

Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.

На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:

— Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!

Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.

Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.

— Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!

Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:

— Багатство тобі наше приносимо! Життя віддаємо у твої руки, врятуй! Врятуй, бо загинемо!

Дивлячись на неї, сенатори, ратники, а за ними й увесь натовп вибухнули гучним плачем, і тільки одне слово звучало у цьому костьолі:

— Врятуй!

Князь затулив обличчя руками, а коли підняв його, в очах бриніли сльози. І все-таки Ієремія вагався. Що станеться з величчю Речі Посполитої, якщо він прийме булаву?!

Та ось підвівся коронний підчаший.

— Я старий, — мовив він, — нещасний і пригнічений соромом. Я маю право відмовитися од непосильного тягаря і перекласти його на молодші плечі… Тому перед оцим Христовим розп’яттям і усім рицарством віддаю тобі булаву — бери її.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилю запанувала така тиша, що можна було почути, як пролітає муха. Нарешті пролунав урочистий голос Ієремії:

— За гріхи мої… — приймаю.

І тоді шал охопив присутніх. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, припадаючи йому до ніг, кидаючи коштовності й гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Жовніри несамовито кричали на радощах, що хочуть іти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про капітуляцію думали, а про оборону до останньої краплі крові. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу, коли про пожертвування ще ніхто й не казав, євреї в синагозі бурхливо дякували своєму Богові, гармати на валах пострілом сповістили радісну новину, на вулицях палили з мушкетів, самопалів і пістолів. Вигуки «Слава!» не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає якусь урочистість або велике свято.

І все-таки трьохсоттисячна ворожа армія — більша за ті, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і дикіша, аніж Тамерланові полчища, з хвилини на хвилину мала підступити до мурів цього міста.

РОЗДІЛ X

ерез тиждень, уранці шостого жовтня, Львовом пішла Зутка, так само несподівана, як і страшна, що князь Ієремія, забравши більшу частину війська, потай¬ ки залишив місто і пішов не відомо куди.

Юрби зібралися перед архієпископським палацом. Спершу ніхто не хотів вірити. Жовніри твердили, що коли князь і поїхав із великим загоном, то це тільки для того, аби оглянути околиці. Виявилося, казали, що перебіжчики пустили фальшиві чутки, ніби до міста от-от підійдуть Хмельницький і татари, бо від двадцять шостого вересня минуло десять днів, а супротивника й близько не було. Князь, напевно, схотів наочно переконатися у небезпеці і, перевіривши чутку, неодмінно повернеться. Зрештою, кілька рейментів він залишив, і до оборони усе готове.

Так і було насправді. Усі розпорядження віддано, кожному визначено його місце, гармати викочено на вали. Увечері прибув ротмістр Ціхоцький із п’ятдесятьма драгунами. Його враз обступили допитливі, але він із натовпом говорити не став і вирушив просто до генерала Арцишевського; обидва викликали Грозваєра і, порадившись, подалися в ратушу. Там Ціхоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

Першої миті у всіх опустилися руки, а чиїсь зухвалі вуста навіть промовили слово «зрадник» Але тоді підвівся Арцишевський, старий полководець, котрий уславився великими подвигами на голландській службі, й звернувся до військових і радників із такими словами:

— Я почув блюзнірське слово, яке борони Боже ще комусь повторити, бо навіть відчай тут служити виправданням не може. Князь поїхав і не повернеться — це правда. Але яке ви маєте право вимагати від вождя, на плечі якого покладено турботу про врятування всієї вітчизни,