Читати книгу - "Немезида"

Принсів та Бродів, — промовила міс Марпл.

— О так, Принси тут були завжди. Вони володіли чималими ділянками землі. Броди також жили тут протягом тривалого часу.

— Я бачу, тут поховано дитину. Стає дуже сумно, коли бачиш дитячу могилу.

— А, це ви про маленьку Мелані. Ми називали її Мелі. Атож, то була сумна смерть. Вона потрапила під колеса. Вибігла на вулицю, хотіла купити цукерок у найближчій крамниці. Таке сьогодні часто трапляється, адже ті автомобілі гасають, мов навіжені.

— Сумно думати про те, що люди помирають так часто, — сказала міс Марпл. — І ти цього майже не помічаєш доти, доки не прочитаєш написи на цвинтарі. Хвороби, старість, діти, що потрапили під колеса машин, а іноді буває щось і жахливіше. Жорстоко вбиті молоді дівчата, наприклад.

— Атож, це буває досить часто. Дурні дівчата, так би я їх назвав. А їхнім матерям сьогодні нема коли доглядати за ними — робота забирає в них надто багато часу.

Міс Марпл готова була цілком погодитися з його критичним зауваженням, але вона не могла гаяти час на розмови про тенденції сьогоднішнього дня.

— У Старому Маєтку зупинилися, так? — запитав її співрозмовник. — Я бачив, що ви приїхали сюди з автобусною екскурсією. Але, мабуть, це було для вас дуже стомливо. Не всі люди похилого віку спроможні витримувати такі екскурсії.

— Справді, я досить-таки стомилася, — зізналася міс Марпл, — й один мій добрий друг, містер Рейфаєл, написав своїм друзям, які тут живуть, тож вони запросили мене пожити в них зо два дні.

Прізвище Рейфаєла, схоже, нічого не сказало старому доглядачеві могил.

— Місіс Ґлін та дві її сестри були дуже добрі до мене, — сказала міс Марпл. — Мабуть, вони живуть тут давно?

— Не так уже й давно. Десь років двадцять, можливо. Раніше там жив старий полковник Бредбері-Скот. У Старому Маєтку, я хотів сказати. Йому було десь років сімдесят, коли він помер.

— А діти в нього були?

— Його сина вбито на війні. Тому він і заповів будинок своїм племінницям. Не мав більше кому його заповісти.

І старий відійшов працювати поміж могил.

Міс Марпл увійшла до церкви. У ній залишила сліди рука вікторіанського реставратора, у шибках її вікон було прозоре вікторіанське скло. Одна чи дві мідні меморіальні дошки та кілька старих карнизів на стінах — ото й усе, що залишилося тут від далекого минулого.

Міс Марпл опустилася на досить незручну лаву й поринула у свої думки.

Чи вона справді тепер вийшла на правильний слід? Події почали пов’язуватися між собою, але їхній зв’язок був ще далеко не очевидним.

Було вбито дівчину (насправді їх було вбито кілька), поліція має намір допитати підозрілих молодиків (або «молодих людей», як їх тепер чемно називають) і запрошує їх усіх прийти до відділка, щоб вони полегшили їй розслідування. Усе було, як і колись, але ж у даному випадку йшлося про якусь давню історію, про подію, яка відбулася десять чи навіть дванадцять років тому. Про давно завершену й забуту трагедію.

Що тут може зробити вона? Чого, власне, хотів від неї містер Рейфаєл?

Елізабет Темпл… Їй треба зустрітися з Елізабет Темпл і довідатися від неї більше. Елізабет розповіла їй про дівчину, яка була заручена з Майклом Рейфаєлом. Але чи справді було так? Схоже, ніби про заручини нічого не було відомо в Старому Маєтку.

Міс Марпл подумала про більш знайому їй версію — про історію того зразка, яка досить часто мала місце в її власному селі. Усе йшло від того, що хлопець починав зустрічатися з дівчиною. І розвивалося за давно відомою схемою…

«А потім дівчина виявляє, що вона вагітна, — сказала подумки міс Марпл, звертаючись до самої себе, — розповідає про це хлопцеві й хоче, щоб той одружився з нею. Але він не хоче з нею одружуватися — у нього ніколи й на думці такого не було. Крім того, у нього можуть бути й інші труднощі. Його батько, можливо, і чути про це не хоче. Проте родичі дівчини наполягають, щоб він повівся «як годиться». А йому вона вже набридла — можливо, він навіть має іншу. Тож він знаходить швидкий і брутальний вихід із ситуації — задушує дівчину й спотворює їй обличчя, щоб зробити його невпізнанним. Бридкий і підлий злочин, але давно всіма забутий».

Вона окинула поглядом церкву, у якій сиділа. Будівля здавалася такою затишною й мирною. Тут важко було повірити в реальність Зла. Містер Рейфаєл вважав, що вона має нюх на Зло. Вона підвелася, вийшла з церкви й знову стала дивитися на цвинтар. Тут, серед могильних плит та їхніх напівстертих написів, у ній не пробудилося бодай найменше відчуття Зла.

А чи не пробудилося воно в неї вчора в Старому Маєтку? Адже вона справді відчула там присутність якогось глибокого розпачу, якогось невтішного горя. Вона пригадала, з яким моторошним жахом подивилася Антея Бредбері-Скот через своє плече, так, ніби відчувала, що хтось там стоїть, що хтось постійно стоїть позад неї.

Вони щось знали, ці Три Сестри, але що вони знали?

Вона знову згадала про Елізабет Темпл. Вона уявила собі її разом із рештою учасників їхньої екскурсії, уявила, як та підходить до пагорбів, підіймається крутою стежкою й через скелі дивиться на море.

Завтра, коли вона приєднається до екскурсії, то неодмінно доб’ється від Елізабет Темпл детальнішої розповіді.

III

Міс Марпл повернулася до Старого Маєтку, ідучи тепер набагато повільніше, бо вже добре стомилася. Вона не мала відчуття, що цей ранок був для неї дуже успішним. Поки що Старий Маєток не дав відомостей, які допомогли б їй значно просунутися дорогою свого пошуку. Вона почула від Дженет лише розповідь про ту давню трагедію, але домашні слуги завжди зберігали у своїй пам’яті відомості про давні трагедії й могли розповісти про них із не меншими подробицями, аніж про такі щасливі події, як пишні весілля, веселі розваги, успішні операції або катастрофи, з яких людям дивом щастило вийти живими та неушкодженими.

Коли вона наблизилася до воріт, то побачила там дві жіночі постаті. Одна з них рушила їй назустріч. То була місіс Ґлін.

— А, от і ви, — сказала вона. — А ми вже не знали, де вас і шукати. Я, звісно, зрозуміла, що ви пішли прогулятися, але боялася, щоб ця прогулянка не перевтомила вас. Якби я знала, що ви спустилися сходами й вийшли з дому, я пішла б із вами, щоб показати вам наші прикметні місця. Хоч їх у нас небагато.

— О, я просто трохи тут поблукала, —