Читати книгу - "Золота медаль"

класом. Хай відчує, що жила «воблою», але це — в минулому, а зараз вона потрібна, дуже потрібна колективу...

Ці останні слова, видимо, найдужче припали до серця вчителеві малювання Якову Тихоновичу. Ще не дослухавши до кінця, він схвально закивав головою і вдав, що аплодує. Після засідання він швидко підійшов до Юрія Юрійовича:

— Дозвольте міцно-міцно потиснути вашу руку!

— От і не знаю, за віщо такий вияв доброзичливості...

— За одне ваше речення. Ви сказали, що ученицю треба взяти під лікоть, підтримати її. Ось за це, Юрію Юрійовичу. Засудити — це легко, а допомогти — значно важче. А може, ми й помилились? Може, й зборів не треба? Просто відчитати б — та й годі. Невже не допомогло б?

— Ні, напевне не допомогло б!

Юрій Юрійович уважно глянув на Якова Тихоновича й додав:

— Хотілося б подивитись, як ви малюєте. Знаєте, самий процес, коли ви водите рукою. Так і здається, що — ніжно-ніжно, і все рожевою фарбою. А ви спробуйте різкими лініями, такими, знаєте, мужніми, сміливими...

* * *

Юля Жукова обмірковувала, як провести завтрашні збори. Вона ніколи не перевантажувала порядку денного і порадила Віктору поставити завтра теж не більше двох питань.

Питання були серйозні, і перше з них — про Ліду Шепель.

Власне кажучи, про Шепель давно вже слід було б серйозно поговорити на зборах, а то й на комітеті. Проте здавалось, що досі Ліда не подавала для такої розмови ніякого конкретного приводу.

Правда, її однокласникам впадало в очі, що Шепель жила в якомусь дивному, вузькому колі інтересів. Недарма її нишком, поза очі, називали «воблою», а в стінгазеті не раз з’являлись на неї ущипливі карикатури.

За останній час у Шепель з’явилась двійка з української літератури. Та навіть більше ніж сама двійка, клас занепокоїли обставини, за яких її було одержано. А історія з книжками для підшефної комсомольської організації обурила всіх комсомольців.

Юля намагається пригадати, якою була Шепель у минулому році. Уява малює тонку високу дівчину в окулярах. Коли, бувало, хтось попросить у неї складного ножика або олівця, вона спочатку скаже: «Якщо ти учениця, то повинна мати своє письмове приладдя», але олівця все-таки дасть. Правда, це — огризок, маленький утинок, його й тримала Ліда передбачливо на той випадок, якщо хтось попросить. Не давати ж, мовляв, свого олівця, яким пишеш сама!

Але й давши олівця чи ножика, Шепель тричі підійде потім до подружки:

— Ну що, потрібний тобі ще олівець? Гляди ж, не посій!

Колись вона загубила нове перо і облазила навколішках усю підлогу в класі, доки знайшла його.

Подруги говорили їй:

— Ти — скупа, як Плюшкін!

— Я не скупа, а просто акуратна й бережлива,— відповідала Шепель.— Плюшкін збирав іржаві гвіздки на дорозі, а я ж цього не роблю.

Вона це говорила цілком серйозно, не помічаючи в своїх словах злої іронії на власну особу.

А втім, подруг у Ліди не було з тієї причини, що нікого не захоплювала перспектива дружби з нею.

Ніхто не бачив Шепель ні на лижах, ні на коньках. Коли в дев’ятому класі всі захоплювались волейболом, Ліда єдина не була у волейбольній команді. Якщо в її присутності заходила суперечка або просто розмова про якусь книжку, Шепель питала:

— А в класі ми будемо її проходити?

Юля пригадала, як одного разу (це було в дев’ятому класі) Юрій Юрійович сказав на засіданні комсомольського комітету:

— Зверніть увагу на Шепель. Лікуйте її.

А що ж вони, комсомольці, чи вилікували свою товаришку?

Жуковій гірко й боляче думати про це.

Як сьогодні сказав їй Юрій Юрійович: «Це ж справа вашого комсомольського серця». Немов і звичайні слова, а сказав їх так хороше, проникливо...

Після уроків він допоміг Віктору Перегуді і Жуковій накреслити «головну лінію» завтрашніх зборів. Юрій Юрійович так і висловився: «головну лінію». Вони довго сиділи втрьох і розмовляли про Шепель, про її характер і про те, яке б дати їй громадське доручення. Воно мусить бути таке, щоб підняло Ліду у власних очах і водночас зацікавило її саму. Не може ж такого бути, щоб її ніщо не цікавило!

— І, знаєте, щоб не суд, не допит,— говорив Юрій Юрійович,— а побільше серця... А то бувають у нас, на жаль, казенні збори... Шепель потрібні гнівні, пристрасні слова, щоб збагнула, що це — гнів її товаришів, а не казенна проробка...

Жукова відчувала — і в голосі, і в словах класного керівника було стільки глибокої турботи й піклування про Шепель, про її майбутнє! І учениця мимохіть подумала, що Юрій Юрійович не тільки класний керівник і вчитель,— ні, він насамперед — комуніст, і не лише він, а вся партійна організація школи вчить її, Юлю Жукову, як указати Ліді Шепель правильну стежку.

«Чи по-справжньому ж ми, комсомольці, допомагаємо комуністам? Чи живе в нас ця радісна гордість, що ти — комсомолець?» — запитувала себе Жукова.

Так, живе. Вона — в серці, в думках, у ділах, у мріях...

Згадалась вечірка у Марійки Поліщук. «Як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!» — звучать у голові Жукової її власні слова, і вона червоніє так, що відчуває, як зайнялись вуха. «Як далеко тобі до борця, якщо ти не зуміла досі перевиховати однокласницю, з якою ти перебуваєш у Ленінській Комуністичній Спілці Молоді!»

В Юлиному характері була риса — перебільшувати в сто крат свої помилки чи невдачі і применшувати успіхи своєї роботи. Отож і тепер історія з Шепель заступила перед Юлею велику роботу, яку провадили комсомольці в школі. Дівчині здавалося, що зроблено неприпустимо мало, і в цьому насамперед винна вона, секретар комітету.

Було вже за північ. За вікнами кімнати стихла гомінка вдень вулиця. Тільки зрідка проходили трамваї і скреготіли на повороті. Мати й школярі-брати давно спали, батька не було: він працював на нічній зміні.

Юля дуже любила нічні години, коли припиняється денна метушня і в тиші, біля заспокійливого світла настільної лампи, так хороше думається, і приходять такі солодкі мрії...

Недавно її обрали членом бюро райкому комсомолу. Це дуже схвилювало Юлю й обрадувало. Вона виросла у власних очах. Це була і висока честь, і довір’я, і нові відповідальні обов’язки.

Затишно. Хороше помріяти в такий пізній час.

Та сьогодні Юлі не до мрій. Треба обміркувати, що вона скаже завтра Шепель на зборах.

Батько Ліди Шепель замолоду візникував. Складаючи копійку до копійки, гривеник до гривеника, живучи на одному квасі й хлібі, він згодом зібрав грошенят і відкрив власну біржу.

Працювало в